— Даньку, бачиш он того чоловіка в рожевій сорочці? Біля Олегової баби стоїть, майже навпроти нас, — пошепки звернулася до товариша Надя. — То мій батько…
— Нічого собі! — здивувався хлопець. — Ти ніколи не казала, що в тебе є батько. Але він на тебе справді схожий.
— Я на нього, турку…
…Тим часом урочиста церемонія прощання випускників із рідною школою набирала обертів. Але Надійка — відмінниця, танцюристка, бандуристка, активістка і просто красива дівчина — уже не чула зворушливих виступів батьків, учителів, першокласників, котрі так кумедно декламували привітаннячка. Вона згадувала, коли востаннє бачила свого тата. Це було більше десяти років тому. Він приїхав до неї на день народження, подарував ляльку, хоча Надя тоді вже не гралася ляльками. Їй страшенно подобалося читати товстезні ілюстровані енциклопедії. А мама не могла їх купувати так часто, як хотіла дочка, бо вони були дорогі, пише “Вільне життя“.
Тато залишив їх, коли Надійці виповнилося три рочки. Пішов до іншої жінки. З часом у них народилися діти, і батько вже не навідувався до доньки від першого шлюбу. Чи часу не мав, чи бажання. Навіть аліментів не платив, бо мама сказала, що їм нічого від нього не потрібно.
Сама піднімала дочку. Непросто було, бо Наді всього хотілося. Ні, не одягу чи іграшок. Дівчинка відвідувала в райцентрі музичну школу, довелося купити бандуру, щоби займатися вдома. Танцювала в районній студії, тож мама постійно витрачала чималі кошти на костюми, участь у конкурсах. Надя постійно вимагала купити їй якусь книжку, передплатити якісь журнали, а вже потім став потрібний комп’ютер з інтернетом. А згодом — заняття з репетиторами…
— Даньку, — штовхнула під бік товариша Надя. — Як оголосять вальс, то ти не бери мене до танцю, а запроси свою маму, прошу тебе. З мене класне кіно і торба насіння.
— А ти? — здивувався хлопець.
— А я повальсую… з татом.
І полилася шовкова мелодія. І вийшли на середину шкільного подвір’я пари випускників. А Надю трепетно обіймав за талію зворушений батько. Сльози заважали йому роздивитися усміхнене доччине обличчя. Плакало від розчулення все село. І лишень молоде літо, спершись на рамена кремезних кленів, тішилося на всенький світ.
Дорогі батьки, навіть якщо ваші діти росли без вас, ви не водили їх до школи, не перевіряли домашніх завдань, не витирали їм сліз від перших розчарувань і не ділили з ними великих та дрібних радощів безтурботного школярства, вони однаково виросли.
Згадайте, чи не закінчують вони, бува, цьогоріч школу. Якщо так, то відкладіть усі справи, забудьте давні образи і проведіть своїх уже дорослих дітей за шкільний поріг. Благословіть на самостійне життя. І побажайте, щоби вони стали в ньому щасливішими, успішнішими від вас.
