— Ти хоч уявляєш, як на нас тепер дивитимуться люди?! — голос Тамари Петрівни дрижав від обурення, поки вона міцно стискала ручку своїх дверей. — Сховатися у вбиральні на іменинах у начальниці? Ти поводилася як дике звірятко, Оксано! Весь вечір зіпсовано, а твій потенційний наречений тепер і дивитися в твій бік не захоче!

Оксана, тендітна дівчина з очима кольору стиглого лісового горіха, лише щільніше загорнулася у свій безформний в’язаний кардиган, наче намагалася розчинитися в ньому.

— Мені було зле, мамо… — ледь чутно прошепотіла вона, не піднімаючи погляду від підлоги. — Там занадто багато людей, занадто багато запахів і розмов. Я просто хотіла, щоб усе це припинилося.

— Зле їй! А Зої, твоїй двоюрідній сестрі, чомусь було чудово! — Тамара перейшла на напівшепіт, повний жовчі. — Вона і сміялася, і розважала всіх, і Сергій від неї ні на крок не відходив. Поки ти відсиджувалася за замком, вона вкрала твоє майбутнє. Ти хоч розумієш, що такі шанси випадають раз на життя?

Тамара Петрівна ніколи не вирізнялася особливою гостинністю. Її невелике помешкання на околиці міста було її фортецею, де панував суворий порядок.

Проте справжнім випробуванням для неї стала власна донька. Оксані було вже двадцять вісім, але вона здавалася тінню, що блукає коридорами.

Дівчина була замкнута: будь-який вихід за поріг супроводжувався нападами паніки, а спілкування з незнайомцями перетворювалося на справжнє випробування.

Вона знайшла собі заняття до душі — створювала складні цифрові ілюстрації для іноземних замовників.

Гроші в неї були, і вона справно віддавала матері значну частину на господарство, але це не заспокоювало Тамару.

— Як ти збираєшся жити далі? — часто запитувала матір, стоячи перед зачиненими дверима доньчиної кімнати. — Жодного разу не вийшла в магазин за місяць! Усі твої подруги вже дітей до школи ведуть, а ти тільки зі своїм монітором розмовляєш.

Оксана не відповідала. Вона ховала свою витончену фігуру за величезними светрами, а обличчя — за розкішним каскадом кучерявого волосся, яке рідко хто бачив у всій красі.

Одного разу за Оксаною почав вчащати молодий кур’єр на ім’я Артем. Він привозив замовлення з продуктових магазинів і щоразу намагався затримати дівчину бодай на хвилину біля дверей.

Тамара Петрівна, помітивши це, вирішила діяти радикально. Вона перехопила хлопця в під’їзді.

— Слухай-но, юначе, — почала вона без передмов. — Ти хто такий і чого тут виглядаєш?

— Я Артем, — розгублено усміхнувся хлопець. — Навчаюся на вечірньому, підробляю доставкою.

— Кур’єр? — зневажливо кинула Тамара. — І що ти можеш дати моїй доньці? Ти ж ледь на хліб заробляєш. Не смій навіть думати про неї, шукай собі когось простішого.

Хлопець хотів щось заперечити, заговорити про щирість, але жінка лише роздратовано махнула рукою, обірвавши розмову на півслові.

Ситуація змінилася, коли зведений брат Тамари попросив прихистити на час навчання свою доньку Зою.

На відміну від похмурої Оксани, Зоя була справжнім вихором енергії. Її сміх заповнював квартиру, а яскраві сукні ніяк не вписувалися в сіру атмосферу дому.

— Оксано, ти тільки подивися! — вигукнула Зоя одного вечора, коли їй таки вдалося виманити сестру на кухню. — Я сьогодні приготувала фірмовий пиріг за бабусиним рецептом. Давай, спробуй!

На подив Тамари, дівчата знайшли спільну мову. Оксана навіть почала частіше виходити зі своєї “мушлі”, зацікавлено слухаючи розповіді Зої про навчання та нових знайомих.

Проте материнське серце все одно гризло невдоволення: Зоя здавалася занадто простою, а її вбрання — несмаком порівняно з тим, як могла б виглядати Оксана, якби тільки захотіла.

На роботі, у великому цеху з виробництва м’ясних делікатесів, Тамара поділилася своїми переживаннями з майстром зміни, Оленою Іванівною.

— Слухай, Томо, — мовила та, витираючи руки об фартух. — У моєї сестри є племінник Максим. Теж програміст, світла голова, але в тридцять років жодної дівчини. Сидить вдома, як сич. Може, спробуємо їх познайомити?

— Це було б просто чудово! — зраділа Тамара.

Домовилися зустрітися в суботу вдома у сестри Олени Іванівни, Мар’яни. Привід був солідний — річниця весілля господарів.

Підготовка до вечора нагадувала стратегічну розробу. Тамара обманом змусила Оксану примірити нову сукню смарагдового кольору.

— Мамо, я не піду без Зої, — відрізала Оксана.

— Та бери вже свою Зою, тільки не сиди вдома!

Коли вони прийшли до розкішного помешкання Мар’яни, Оксана вмить зблідла. Велика кількість дзеркал, кришталю та незнайомих людей подіяла на неї як холодний душ.

Вона одразу ж зникла в коридорі, зачинившись у ванній кімнаті на добрі двадцять хвилин.

Тим часом Зоя, вдягнена в скромний, але стильний костюм, стала душею компанії. Максим, той самий “затворник”, не міг відвести від неї очей.

Його захопила її безпосередність. Коли Оксана нарешті вийшла — бліда — Максим уже допомагав Зої з десертом.

Вечір закінчився тим, що Максим пішов проводжати Зою, а не Оксану. Тамара Петрівна ледь стримувала емоції до порога власної квартири.

— Ти все зіпсувала! — казалаа вона на доньку. — Ти бачила, як вона перед ним витанцьовувала? Приїхала з села і забрала найкращого хлопця!

Зоя намагалася захиститися:

— Тітко Тамаро, ми просто спілкувалися! Максим чудовий, ми знайшли багато спільних тем…

— Замовкни! — обірвала її Тамара. — Збирай речі. Я не потерплю підлості у власному домі.

Наступного ранку Зоя поїхала до подруг у гуртожиток. Вона була ображена, але тверда у своєму рішенні. Оксана ж знову зачинилася в кімнаті, і цього разу — надовго.

Минуло два тижні. Олена Іванівна викликала Тамару до себе в кабінет.

— Ну що, Тамаро, вітаю. Моя сестра Мар’яна просто в захваті від твоєї доньки.

— Від Оксани? — здивувалася та.

— Та ні, вона думала, що та жвава дівчинка — це твоя Оксана. Коли дізналася, що то була племінниця, дуже засмутилася. Мар’яна хоче бачити в родині міську дівчину з гарної сім’ї, а не приїжджу. Вона вже поговорила з Максимом. Він сьогодні чекає на справжню Оксану.

Тамара Петрівна була на сьомому небі. Вона влетіла додому, вихваляючи доньку за “стриманість”, яка так сподобалася Мар’яні.

— Бачиш, — казала вона крізь двері, — твоя тихість зіграла нам на руку! Тепер усе буде як слід. А Зоя нехай знає своє місце.

Весілля було тихим, але розкішним. Оксана виглядала як порцелянова лялька — красива, але абсолютно нежива.

Тамара тріумфувала. Проте, коли молодята поїхали до нової квартири Максима, а Тамара вирішила нарешті прибрати в кімнаті доньки, вона мало не втратила дару мови.

Кімната Оксани, куди та нікого не впускала роками, виявилася справжнім звалищем. Пакети зі сміттям, залишки їжі, гори непотрібного паперу — дівчина просто не була спроможна підтримувати порядок, ховаючи свій хаос за зачиненими дверима.

Через пів року в житті Тамари Петрівни настав період повної ізоляції. Вона звільнилася з роботи, бо не могла терпіти розпитувань Олени Іванівни про те, чому Оксана не відповідає на дзвінки свекрухи.

Жінка цілими днями сиділа вдома, здригаючись від кожного звуку в під’їзді.

Одного дня у двері наполегливо постукали.

— Тітко Тамаро, відкрийте! Це Зоя! Мені потрібно з вами поговорити, я не можу довго стояти!

Коли Тамара відчинила, вона побачила племінницю з помітно округлим животом. Зоя виглядала втомленою, але в її очах було те, чого Тамара давно не бачила — спокій.

— Я вагітна батько Максим, — прямо сказала дівчина, проходячи на кухню.

Тамара Петрівна ледь встояла.

— Як? Він же одружений з моєю Оксаною! Ви що?

— Послухайте мене, — зітхнула Зоя. — Максим і Оксана уклали фіктивний шлюб. Максим хотів догодити матері, а Оксана просто хотіла втекти від вашого контролю. Вони жили в різних кімнатах. А ми з Максимом весь цей час були разом. Тепер вони розлучилися. Максим хоче оформити наші стосунки офіційно до народження дитини.

— А Оксана? — прохрипіла Тамара.

— Оксана повертається додому. Вона… вона не одна.

Через тиждень Оксана повернулася. Вона стала ще більшою, і справа була не лише в одязі — вона теж чекала на дитину.

Її обранцем виявився той самий Артем, колишній кур’єр, який тепер працював програмістом у невеликій фірмі.

— Він такий же, як я, мамо, — сказала Оксана, вперше за довгий час відкрито дивлячись матері в очі. — Йому не потрібні гучні компанії. Нам добре вдвох у нашому мовчанні.

Артем виявився ще більш замкнутим ніж Оксана. Він не хотів навіть виносити сміття, коли у дворі були люди. Він розробив цілу систему: одягав глибокий капюшон, годинами визирав у вікно, чекаючи, поки вулиця спорожніє, і лише тоді стрімко біг до баків.

Тамара Петрівна спочатку була в розпачі, але з часом змирилася. Вона знову вийшла на роботу, а вечорами няньчила маленького онука Кирила.

Життя в квартирі Тамари Петрівни тепер нагадувало тиху гавань. У кімнаті доньки та зятя панував свій особливий світ, освітлений блакитним сяйвом моніторів.

Вони майже не виходили назовні, працюючи та виховуючи сина в межах чотирьох стін.

— Ну що за люди, — зітхала Тамара, виводячи візочок на прогулянку. — Сонечко світить, діти граються, а вони там сидять.

Інколи Тамара Петрівна згадувала того молодого Артема в під’їзді, якому вона колись відмовила.

Тепер він був її зятем. Вона розуміла, що життя не можна втиснути в рамки її власних уявлень про щастя. Кожен шукає свій спосіб сховатися від світу або відкритися йому.

Головна картинка ілюстративна.