Ця історія трапилась у 80-х роках минулого століття. Та й нині у кожного своя стежка до щастя. Недарма в народі кажуть: «Ніхто не знає, яка йому доля усміхнеться»…
КОЛИ стало відомо, що Зоя Пугач, учениця десятого класу, закохалася, її почали викликати до вчительської кімнати на виховні бесіди.
— Зою! Ти повинна закінчити десять класів! Чуєш? — гудів директор. — В нашій країні обов’язкова середня освіта. Держава піклується про тебе, а ти своєю поведінкою ганьбиш школу.
— Схаменися! — докоряла класна керівничка Катерина Іванівна, передчасно розповніла до гротескних розмірів дружина голови колгоспу. — Ти мусиш закінчити школу, піти на роботу, а вже тоді виходити заміж!
— От був би я твоїм татом, — підхоплював розмову фізрук Петро Климович. — Я прописав би тобі весілля…
Батька Зоя не мала. Його не стало, коли буле ще мала. Вона тоді ще й до школи не ходила, але пам’ятала, як батько маму виганяв із хати. Тож не розуміла, чому матір на людях так за ним сумує і розказує, який він був добрий.
Проти Зої були налаштовані й однокласниці. Словом, усі гуртом кинулися її всовіщати, проте вона, навпаки, здобула рівновагу в душі, відчула себе дорослою і самостійною. Її більше не діймали слова матері.
— Дитино моя! — зазвичай пускала та сльози трохи випивши, приходячи додому з чийогось весілля, куди її часто запрошували, бо пекла найкращі в селі короваї. — Хто ж тебе заміж візьме, бідну сироту? Не вини свою матір, що не надбала грошей… Бідні ми з тобою, бідні… Нікому не потрібні…
— Не голосіть, мамо… — сердилася Зоя. — Вкладайтеся, бо знов на ферму проспите!
Мати засинала, а Зоя підходила до потьмянілого дзеркала на стіні й дивилася на свої рівненькі чорні брівки, кучеряве волосся, ямочки на щічках… А далі погляд ковзав по старенькому полинялому платтячку, копійчаних кульчиках у вушках. У однокласниць зі справжнього золота… Вони й на танці до клубу щотижня бігають. Зоя ж туди ходила вкрай рідко. І не тільки тому, що жила аж біля лісу і не завжди мала що вдягнути. Просто було ні з ким.
«Невже й справді ніхто мене не візьме заміж? — зринала думка. — І житиму одна з мамою, як Любка кривенька. Але ж я здорова і жити самотньою й нещасною не хочу». Про хлопців вона не думала. Однокласники мали ще дитячий розум, бренькали на гітарах та завивали підлітковими голосами. А старших нежонатих у селі було дуже мало. Вони вже з кимось «ходили», збиралися одружуватися…
Тож вона й сама не знала, як трапилося, що в її закритому сердечку зародилося почуття до Аали, смаглявого солдатика-киргиза із автоколони, яка приїхала в село возити буряки.
— Хоч би гарний був, — пхикали однокласниці, потай усе ж заздрячи Зоїному коханню. — А то темний, наче три дні не вмивався, і на зріст як кіт навсидячки.
Ходили всім класом до Зоїної матері на ферму. На чолі делегації — класна керівничка і Ліда Тонкаль, секретар комсомольської організації школи. Застали там і Зою, яка саме розносила вилами силос. Мати після чергового весілля дрімала в ленінській кімнаті і, розбуджена, довго кліпала очима, намагаючись втямити, чого від неї хочуть. А втямивши, заплакала.
НЕСМІЛИВИЙ, палкий і ніжний Аали щовечора допитувався у Зої, чи піде вона за нього заміж, казав, що додому, в Киргизію, поїде тільки з нею. Вони зазвичай сиділи вечорами на вербових пеньках коло копанки. Вранці Зоя йшла до школи, потім допомагала матері вигрібати з-під корів — і все робила з думкою про Аали, про його миле вилицювате обличчя з добрими очима та щирою, наче дитячою, усмішкою.
Від’їжджали солдати у кінці листопада, на світанку. Зоя навшпиньки вийшла з батьківської хати, щоб не розбудити матері, прихилила сінешні двері і пішла городами на шлях. Несла вузлик, зв’язаний ізвечора.
По-ї-ха-ли… Повз клуб, школу. Он уже й тополя, що за селом, тільки тінню майнула. Аали серйозний, гордий. Крутить кермо, оглядається на Зою: не плач, я з тобою! А вона плаче, аж заходиться.
У СЕЛІ поговорили, та й замовкли…
Десь через півроку прийшов від Зої лист. Писала, що вийшла заміж. Усе добре. «Живемо в юрті. Чоловік із батьком і братами пасе худобу, а я вдома. Куди худоба, туди й ми»… «І що тут доброго?» — краялося материнське серце…
І ось дивина — щезла з села стара Пугачка. Замкнула хату, роздала сусідам курей і зникла. Місяць нема, другий… Аж якось побачили її на своєму подвір’ї зі сповиточком на руках. А в ньому, розказує сусідка, малий, нівроку, смаглявий, до всіх усміхається. Як звати?
— Султанчиком! — сокоче Ганна.
Ближче до вечора всеньке село вже знало, що Зоя повернулася. З дитиною. Без чоловіка.
— Де ж твій чоловік? Чого не приїхав? — лізли в душу сусідоньки.
— На роботі він, ніколи.
Неговірка Зоя стала й зовсім мовчазна. Не хотіла розказувати про те, до чого так і не змогла звикнути, чого так і не прийняла її душа. І про те, з чим болісно попрощалася, — лагідними очима чоловіка, його ніяковою усмішкою, заспокійливим голосом, коли гірко сумувала ночами.
Люди між собою гомоніли: «Там звичаї не такі, як тут! Треба батькові-матері мовчати і годити, всім коритися», «Мабуть, у того Галиї (в селі так і не навчилися вимовляти те чудернацьке ім’я) є ще одна жінка! У них так заведено! Кажуть, стара Пугачка тиждень блукала, поки Зою напитала. Вона й намовила дочку: «Бери дитину та тікаймо!»
Як там було насправді — хтозна. Зоя мовчала: душа рвалася до чоловіка, вона ж її не пускала…
Минули літо, зима… А навесні побачили люди, як зійшов із поїзда Аали та пішов до Пугачів. Село здригнулося — бути негараздам! Побіг до хати коло лісу дільничний Роман. Аали у двері, а він став під вікном, слухає, бо хто його знає… Потім зазирнув у шибку: сидить Зоя на ліжку, а чоловік на колінах перед нею. «Ну тепер нічого поганого не станеться…» — зітхнув полегшено.
Не поїхав Аали додому, залишився. Почав у тракторній бригаді працювати. Навчився сало їсти й правильно чарку пити. Полюбили його люди за веселу і добру вдачу, за руки роботящі. Хороший Аали! Наш! Зою тепер усі розуміють. Забули, як дружно відмовляли її від заміжжя. Звик і Аали. От тільки, коли місяць уночі вповні зійде над полем, щось йому таки робиться. Схилить голову на коліна — і не чіпайте тоді його. Бо нічого не скаже — лиш черконе своїми очима-вуглинками…
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Тетяна ЯКОВЕНКО.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
