Дмитро їхав додому, але ніякого полегшеня з цього приводу не було, навіть важкий робочий тиждень не так його нудив, як атмосфера в домі. А все через батька, який вирішив, що тепер він має його доглядати на старості літ, так би мовити, «давати стакан води».
Він би радо возив того стакана в село, але ні – батько вирішив, що на свята сам не буде.
– Ну ж не вижену я його, – говорив на злий погляд дружини, – Він там сам, ще й замерзне…
– Ти не можеш йому в селі знайти жінку, яка буде ним опікуватися?, – зло шипіла дружина.
– Але ж то тато…
Він був геть розгублений і совість шкребла по його серцю, не давала забути, що в його волоссі давно сивина, а діти приходять не часто. Проте, коли він бачив, як тато пошерхлими руками згрібає зі столу крихти хліба, як довго дивиться в вікно розгубленим поглядом, як щось беззвучно шепоче, переглядаючи альбом, сором пік його нестерпно, набагато гірше, ніж незадоволений погляд дружини.
Звичайно, він знав, що рано чи пізно це станеться і за батьком доведеться приглядіти, але ж не так швидко, а з іншого боку, він ще доволі молодий, ну трохи за сімдесят, але ж повністю може за собою походити. Міг би жити в своїй хатині. Тим більше, що зараз з тим світлом ситуація між селом і містом повністю стерта.
А там ж є піч, на якій він, Дмитро, рахуй виріс. Колись вони з братом мало не билися за право спати на печі, а в такі холодні зими всі поміщалися на тому клаптику – він тепер зазирав і не міг зрозуміти, як це було, чиста тобі «Рукавичка».
Батько сідав з краю і його довгі ноги звисали мало не до підлоги, на столі світила свічка, а мама, ходячи по хаті, змушувала те полум’я тремтіти та кидати примхливі страшні тіні на піч. Дмитро тремтів і притулявся до батькової спини, йму здавалося, що в вікно щось намагається пролізти.
На його обличчі заграла посмішка – дитинство завжди викликає приємні спогади. Далі згадав, як вступав в університет, а батько на старому уазику привозив мішки картоплі, закруток та квашеної капусти, він тоді так соромився того, що батько гакає та шокає, а його співмешканці пирхали в рукави. Батько тільки пильно глянув на нього, але нічого не сказав, бо знав, що не вчений, а знає лише роботу і землю.
Пізніше. Певно матір намовила, батько привозив лише гроші. Дмитро був певен, що він продавав картоплю на базарі, а гроші віддавав йому.
– Бери. Відведеш яку дівку на морозиво, – шершаві чорні пальці тицяли йому згорнуті купюри…
Коли його дружина крутила носом, що сільська курка надто тверда, а свинина дуже з салом, батько й далі тицяв йому гроші:
– Бери, онукам щось купиш…
У нього був телевізор, комп’ютер, погляд на життя та філософія пацифізму, а батько ростив картоплю і продава на базарі незмінним старим уазиком.
Вдячність не завжди жила в Дмитровому серці і деколи його дратували ті сільські клопоти. Він відкуповувався новим телевізором чи телефоном. А що – хай батько долучається до цивілізації. А не лише землю та мазут бачить.
Чомусь зараз особливо сильно запекли ці спогади, певно, час такий, передсвятковий і сентиментальний. Поїхав в магазин і купив щось до столу, а далі попросив тата збиратися.
– Їдемо додому, дуже хочу на свята на нашій печі поспати, – сказав.
– Так, так. Тобі одразу спина пройде, як прогрієш, – радо відгукнувся батько.
Дружина склала руки в боки і не допомогла зібратися. Вона очікувала додому на свята дітей і без того мала купу клопоту, ніж бавити чоловіка та свекра.
Дивно, як хата може забанувати за господарем, як швидко затхлість селиться в ній, кричачи про пустку.
Дмитро розпалив хату і провітрив постіль, батько аж крутився навколо своєї господи, заглядав в кожен кут чи все ціле і на своєму місці.
– Дмитре, я певно до тебе не вернуся, що не кажи, а тут мені краще буде.
– Я буду частіше приїздити.
– Та де, раніше не приїздив, а тепер будеш. То вже така доля всіх…
Чоловіки вечеряли і згадували минуле, вогонь ще трішав в печі, хоч в хаті вже було тепло. Дмитро вирішив протопити в обох хатах і вже на цьому почали перечитися з батьком, мовляв, нащо дрова дурно випалювати.
Аж раптом біля хвіртки зупинилася машина і на подвіря висипала Дмитрова сім’я.
– Тільки не дивився на мене так, – вдавала злість дружина, То діти наполягли. Сказали, що я абсолютно нечутлива людина.
Хата раділа, старий батько радів, що він вдома і поруч з ним його діти, ці спогади грітимуть його ще довго…
Фото Ярослава Романюка
