fbpx
Історії з життя
Батько не залишив заповіту, тому я вирішив, що залишу хату сестрі, тим більше вона тоді так плакала за батьком, якби ж я знав

Батько дожив до глибокої старості і наприкінці життя його доглядав я та моя дружина, адже ми жили недалеко в місті і могли приїжджати.

Сестра Неля одружилася в Одеській області і приїжджала раз на кілька років. Вона не встигла попрощатися з батьком і дуже про це шкодувала, вона так голосила на подвір’ї, що я не міг того винести:

– Таточку мій солоденький, чого ти мене не зустрічаєш? Я приїхала, а ти не виходиш з хати! Не даєш мені грушечок тих солоденьких, не робиш колисанку для моїх дітей…

Серце мені краялося і я бачив щирий її жаль за татом та нашим будинком і старою грушкою, яка колись мала гойдалку з колеса.

Там пройшло наше дитинство, бо всі хотіли по черзі гойдатися на колесі і їсти ще зелені грушки…

Неля залишилася на кілька днів після поминок і одразу почала питати чи тато залишив заповіт. Мені було якось байдуже, але ми таки пішли до сільської ради, де нам сказали, що батько заповіту не мав, тому вона ніби наша спільна.

Тут Неля знову почала плакати, що вона тужить за селом, що на старості хоче доживати тут віку…

– Миколо, віддай хату мені. Ти маєш і квартиру, і машину. Тим більше, ти села ніколи не любив, то нащо тобі батькова хата?

Ну, знаєте, ніби й не треба, але й отак відрікатися від дому теж не хочеться.

– Та що ти переживаєш? Ми, що не рідні? Я радо тебе прийматиму в себе, ще й ключі тобі дам!

Я й погодився. Ми все оформили і Неля поїхала до себе, а я до себе. Не скажу, що я навідувався в село, але відміряні 9 днів та сорок справив як належне в селі, з батьковими сусідами та родичами.

Далі хату закрив та дав ключі сусідові аби дивився та вікна відкривав, косив траву, як йому треба і збирав яблука. Бо Нелі до старості ще далеко, а я не хотів аби батькова обора заростала кропивою.

Минуло десь коло року і ось почалися наші сумнозвісні події. Звичайно, що ми порадилися та вирішили перебути їх в селі. Я ще телефонував до Нелі, але вона сказала, що їде в Європу і в село їхати не планує. Я й радий, бо ж не будемо всі товктися в трьох кімнатах.

Приїхав я з родиною до хати, машина навантажена всіма скарбами з квартири, ми всі на нервах. Дивлюся, а в хаті світиться і дим з комина. Я дуже здивувався, а потім розсердився, що сусід замість того аби порядкувати коло хати, в хату заліз.

Вийшли ми з машини та в двері, а далі я остовпів – в хаті чужі люди, чужі меблі…

– Ви що за люди! Ви чого в чужу хату влізли!, – почав я сварку.

Бачу, люди переполохані та й на безхатьків не виглядають. Якось до мене дійшли слова і, то не після першого разу, що цю хату вони купили пів року тому по оголошенню.

Я просто не мав слів! Неля жодним словом не прохопилася, що продала хату! От тобі й «доживати віку» і «грушечка»!

Я перепросив та ми поїхали назад в місто, по дорозі, звісно, дружина мені докоряла, що я так повівся на сестрині сльози.

А я їхав, не можу описати, ніби мене обікрали. В час, коли рідне є найціннішим. Мене отак взяли і зрадили!

Неля відбріхувалася, що їй потрібні були гроші на лікування, але я їй вже не вірю. До цих пір болить батькова хата, він її будував для нас, а ми взяли і відреклися.

В голові виникає думка аби відкупити назад, але точно проти буде дружина, та й зараз лишніх грошей немає.

А чи будуть? Соромно йти до батька на могилу.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page