– Ну, що… – із хрипом сказав раптом батько. – Чую, кранти мені нині. Давайте прощатися.
– Щооо? – дружина подивилася на чоловіка з смутком в очах.
– Кажу, прощатися давайте, ось що… – Чоловік абияк підняв тремтячу руку і поклав її на плече сина. – Прощення один у одного будемо просити, поки не пізно. Прости мене, сину. За те, що був часом до тебе суворий… – Батько облизав свої пересохлі губи.
– Гаразд, батьку… – у сина затремтів голос. – Це ти мене пробач… За все…
– Ти хороший… – прошепотів батько. – Тебе прощати немає за що…
– Ні, є за що… – сказав син, зітхнув і продовжив. – Я ж твою заначку знайшов, і звідти потихеньку тирю…
– Заначку? – дружина з подивом подивилася на сина. – Яку заначку?
– Та, гаразд тобі… – умиротворено сказав чоловік .. – Тепер вона мені вже не знадобиться. Вона в сінях під старим комодом на дно скотчем приклеєна. Забирай прямо зараз. Купиш собі дорогу шубу, в пам’ять про мене.
Дружина стала з ліжка, повільно пішла в сіни, і скоро повернулася з паперовим пакетом в руці, знову підсіла до чоловіка і розгорнула цей пакет. Потім здивовано вигукнула:
– Всього тисяча гривень? Хіба це заначка? Про яку шубу мова?
– Як тисяча? – Бліде обличчя чоловіка врапт почало рожевіти. – Всього тисяча?! Там же майже сто тисяч було! – Він раптом схопив сина за плече і здавив його. – Ах ти, паскудник… Це в тебе називається “потихеньку тирю”?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
