То було не було перше побачення, ми вже місяці три зустрічалися з Денисом, цього разу вирішили піти на каток, це було вперше, що у нього, що у мене, ми скоріше були схожі на незграбних качок, ніж на лебедів. Які кружляють у танці кохання. Я впала перша з реготом, хоч і добряче відчула силу тяжіння та простягла руку до Дениса: «Підніми мене!». І він так само регочучи і чалапаючи, ніж їдучи відповів: «Ні, бо я сам упаду!».
Правда, як романтично? Чого ж через багато років все це повторилося і більше ніхто не реготав так щасливо?
Отож, ми були закохані, принаймні я була дуже закохана, хотілося залізти коханому в кишеню, щоб завжди бути поруч біля його серденька.
Батьки нам скинулися на квартиру і ми взагалі не мали ніяких матеріальних проблем. За пів року після весілля я вже бавила маленьку Христинку і щастю моєму не було меж.
Я не поправилася, зустрічала чоловіка з усмішкою і обідом, приділяла йому увагу, він любив нашу доньку, батьки нам з обох сторін й далі допомагали.
Може, якби нас так не опікали, то ми б швидше навчилися кататися, але так вже сталося, що спочатку від батьків була усестороння допомога, а потім вона вмить пропала.
У Дениса ще був старший брат і ось у нього сім’я розширилася до якихось вселенських масштабів: жінка двічі привела по двійні. Тому його батьки переключилися на ту родину дуже сильно, бо не тільки треба було допомогти купити більшу квартиру, але й на це грошей треба було більше.
Свекор виїхав за кордон, щоб пересилати гроші додому, а свекруха майже перебралася до невістки, бо їй треба було дати раду з чотирма малими дітьми. На нашу Христинку вже ніхто з них не мав часу і сил.
Я їх зараз розумію, але тоді ми з Денисом обурилися, чому така різниця у відношенні до синів.
– Як Павло стільки дітей на світ привів, то хай їх забезпечує, – казав Денис матері , – як ви нас однаково любите і ставитеся, то й мені купуйте трикімнатну квартиру!
– Але в тебе нема чотирьох дітей, – відказувала його матір.
– То й що? Я що геть не маю розуму на стільки дітей? Мамо, квартири – окремо, а діти – окремо!
Але свекруха його не чула і казала, що він до брата не справедливий, але ми були іншої думки. Ми теж хотіли більшу квартиру, адже батьки нам скинулися лише на однокімнатну.
– Ти маєш попросити в своїх допомоги, – тоді сказав мені чоловік, – Я й працюю і тебе забезпечую, батьки мої теж на квартиру скидалися і гроші давали і тепер твоя черга якийсь вклад внести в сімейне життя!
– Що? я мати твоєї дитини і це і є мій вклад в нашу сім’ю!
– Ні, так не піде!
Ми вперше так не розуміли один одного і я навіть зібрала речі та пішла до батьків. Але вдома мене чекав інший сюрприз: тата везуть з-за кордону, він невдало впав і тепер треба багато коштів на реабілітацію.
– Доню, я не дам тобі більше ні копійки. Хочеш з нами жити – прошу дуже, але ти виходиш на роботу і дитину в садок. Більше безкоштовного нічого не буде.
– Що? Як це так? Як собі на косметологів, то ти маєш, а як мені на їжу дитині, то нема?
Ця суперечка мала лише один позитивний момент – ми помирилися з Денисом, я вернулася додому і ми забули за розширення квартири.
Далі вирішили, що самі будемо на своє житло заробляти: Денис поїде до батька на заробітки, а я буду працювати вдома, щоб піклуватися про доньку. Все так і було, все йшло добре, чоловік приїжджав час від часу і сума на квартиру вже майже була.
А потім у мене виявили ту хворобу, у тридцять років! Мені були потрібні кошти не лише на весь курс, але й потім на імпланти.
І ось в цей момент Денис і сказав мені:
– Я не буду все життя на тебе працювати, досить. Я молодий ще чоловік і хочу жити в задоволенні, а не в проблемах, які вічно з тобою.
Вже десять років я здорова і щаслива жінка, Денис інколи приходить до доньки на день народження і щось він не дуже живе в задоволенні. Напевно, я таки навчилася кататися, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота