Батьки пересварилися через брата, який одружився, розжився дітьми, а забезпечувати їх йому не виходить.
Мама його шкодує і вона безперервно тягне йому допомогу, а тата це не влаштовує.
Батько у нас дуже терплячий, але навіть його вже довела до кипіння поведінка Івана. Нащо було одружуватися та розживатися аж на трьох дітей, якщо хочеш лежати на дивані та не працювати?
Батько каже, що більше ні копійки не дасть синові, який уже звик до того, що самому робити нічого не треба, йому всі принесуть у дзьобику батьки.
Але мамі такий підхід видається надто строгим, бо там же синочок та онучатка, як не допомогти, як не принести туди гроші і їжу.
Сваряться батьки через Івана вже не перший рік, але в таку гостру фазу конфлікт переріс лише кілька місяців тому.
Те, що синок виріс пещеним і неохочим до праці, батьки помітили запізно. От, наприклад, коли я вчитися поїхала, то батьки з подивом про це і дізналися.
Посуд перестав митися, сміття виноситися, а в кімнаті запанував абсолютний безлад, бо раніше цим займалася я, а тут стало нікому.
Мама з татом бурчали, а що толку з їхнього бурчання? Іван пускав все попри вуха. Як то кажуть, собаки гавкають, а караван іде.
Коли брат оголосив про намір створити сім’ю – батьки отетеріли. Лежав собі на дивані, лежав, а тут одружуватись. І їхні думки розділилися.
Батько вважав, що Іванові ще рано одружуватися, бо на ноги ще не став, забезпечувати родину не зможе. Університет брат закінчив, але з роботою щось поки що не складалося.
Іван працювати влаштувався, але грошей отримував дуже мало, але і роботи там теж мало. Ну, а брата все влаштовувало і щось міняти не збирався.
Мама ж навпаки переконувала, що от одружується синочок, у нього з голови всякі дурниці видує, працюватиме він для сім’ї. А якщо зараз його не підтримати, він взагалі на дивані закисне.
Але це були лише розмови, братові їхнє благословення непотрібне було, він усе для себе вирішив. Весілля справили скромне, жити перейшли на орендовану квартиру.
Вже тоді брат періодично підзичав у батьків грошенят до зарплати і навіть періодично віддавав. Батькам це не подобалося, але вони не відмовляли.
А коли стало ясно, що брат із дружиною чекають на дитину, на них пролився дощ із подарунків. Малюка приданим забезпечили повністю, накупили все, навіть пустушки та підгузки.
Ну і, звісно ж, гроші в сім’ю потекли рікою. Майбутній мамі треба нормально харчуватися, а на орендованій квартирі непогано б оновити шпалери, і все в цьому дусі.
Брат, мабуть, вирішив, що так тепер буде вічно. Хоча йому важко в цьому дорікати, батьки надто довго забезпечували родину Івана.
Народилася одна дитина, друга, третя. Дружина в декреті, Іван працює, але не заробляє, все на своїй колишній не складні роботі, де можна в стелю дивитися, але й отримувати копійки.
А батьки не молодшають, вони вже пенсіонери, хоча тато ще поки що працює. Їм важко тягнути на своєму горбі сім’ю сина, яка невпинно зростає.
От тато й сказав, що вони вже достатньо допомогли, годі. Нехай Іван та його дружина думають, як їм жити далі.
А мама переживає, що вони не потягнуть, бо вже звикли покладатися на батьків. А як вона може залишити сина та онуків без підтримки?
Брат теж годівничку втрачати не хоче і мамі тисне на жалість. Знає, що батька він вже не зачепить, а ось мама в нас вразлива.
Батьки через Івана сваряться, і з кожним разом сварки сильніші. У батьків характери з віком кращі не стають, терпіння не більшає.
Боюся, що це все може скінчитися для нашої родини погано. Кілька разів уже звучало слово “розлучення”, чого взагалі не хотілося б. Ну куди на старість років та ще й з такої причини?
А Іванові байдуже, мабуть. Він продовжує жити як жив, роботу не змінює, постійно скаржиться мамі на свою нелегку долю.
Не розумію ні його, ні батьків.
