fbpx
Історії з життя
Біда не приходить одна. Це наче про мене сказано

Почалося все з того, що мене підвищили. Так-так, це обернулося справжнім лихом. Раніше я думала, що коли працюватиму віддалено, у мене буде купа часу, щоб паралельно поробити свої справи. Зараз, коли минуло вже три роки віддаленої роботи, я можу впевнено заявити, що ніколи раніше не працювала так багато.

Були дні, коли мені навіть перекусити не було коли. Коли мене перевели на керівну посаду, зникли й вихідні. Річ у тім, що в моєму підпорядкуванні опинився цілий штат фрілансерів. Фрілансер — це не просто віддалений працівник, графіка роботи у нього немає взагалі, тому мені цілком могли написати і у вихідні, і ввечері, і взагалі будь-коли.

Дні стали однаковими. На приготування їжі просто не залишалося сил. Користувалися переважно доставкою готової їжі, прибиралала частіше дочка, а я безвилазно сиділа за ноутбуком і спостерігала, як за вікном змінюються пори року.

В один з таких днів я, стоячи з третьою чашкою кави за день біля вікна, побачила, як біля нашого під’їзду зупинилася гарна машина, відчинилися двері і з неї випурхнула моя принцеска.

— Хто тебе підвозив? – Запитала я Віру, як тільки вона зайшла додому.

— Андрій, мій хлопець.

— Що за Андрій?! Звідки він узявся? – Почала я на високій ноті.

– Мам, – спокійно відповіла Віруня, – А ти йди ще кілька років попрацюй, потім я тебе може з онуками познайомлю.

З цими словами вона зачинила двері до своєї кімнати, а я залишилася стояти приголомшена.

Я не знала, чи варто продовжувати суперечку чи мовчки сісти і заплакати від того, що дочка має рацію. Я всілася в крісло у передпокої і затулила обличчя руками.

— Мамо, — Віра обняла мене за плечі, — Ну прокинься ти вже! Подивися, навколо тебе минає життя. Ходи сюди, — вона підвела мене до великого дзеркала в передпокої, — Подивися. Кого ти бачиш?

З дзеркала на мене дивилася жінка з синцями під очима, із зеленуватим відтінком обличчя, поцяткованого сіткою дрібних зморшок. На ній була стара піжама, а відросле коріння волосся зрадницьки демонструвало сивину.

— Ти себе впізнаєш?

— Ні, дочко, я таку себе ніколи не бачила.

— Мам! Ти себе просто загнала в глухий кут.

Я хотіла спочатку розізлилася, вже набрала повітря, але натомість глибоко зітхнула і опустила очі. Доня мала рацію. Це була очевидна правда, як би неприємно мені не було її чути.

Я зрозуміла – треба щось міняти. Особливо зараз, коли вже всі зрозуміли, що жити треба сьогодні. Тільки не знаю з чого почати.

You cannot copy content of this page