Більше місяця я у доньки живу. Вона у стаціонар потрапила, свати відмовились із онуком сидіти, тож мусила я із села сюди прилетіти поспіхом. Чим довше я тут, тим дивніша для мене поведінка зятя. Донці не раз телефонувала, все розповідала, а у відповідь чула – не втручайся. А от коли вона додому повернулась, то все мені пояснила. У мене тепер єдине питання: як вона і досі з ним живе?
У шлюбі донька моя вже досить давно. Вийшла заміж вона у столиці. Приїхала сюди вчитися потім працювала тут, а пізніше і з чоловіком своїм познайомилась тут.
У столиці у неї почалося нове життя. Вона спромоглася влаштуватися в престижну компанію, вийти на новий рівень доходу і жити так, як їй хочеться. Хоч я не раз говорила їй, що треба економити та вирішувати питання з житлом, але панянка мала свої плани. Виглядала, мов ляля з обкладинки, проходила вічні курси підвищення кваліфікації, щось там вчила постійно, а потім авто нове придбала. Яке там житло, там аби вистачало на життя з такими запитами.
А потім у житті доньки з’явився Ромка. У них так швидко закрутилося, що вже через кілька місяців вони вирішили жити разом. Як мені тоді донька говорила – розпишуться, якщо зрозуміють, що спільний побут їх не напружує.
Я кликала потенційного зятя у гості, але він у село не рвався. Усі відпустки вони із донькою за кордоном проводили. До них хотіла приїхати, та донька відмахувалася. Мовляв, незручно якось, адже квартира Романа. Чесно кажучи, мені було неприємно все це слухати, але я не нав’язувалася.
Вони таки розписалися, але весілля робити не стали. Відразу із реєстрації поїхали в аеропорт, щоб відзначити цю справу в Таїланді. Я тоді дуже була ображена – єдина дитина вийшла заміж. а я і з зятем знайома не була.
Коли ж вони повернулись і я таки приїхала на гостину, зять мій поводився якось надто дивно і офіційно. Свати теж якось сторонились. Я зрозуміла, що там у всіх дуже дивні сімейні стосунки. Принаймні, я такого в житті не бачила. Світські бесіди ні про що. Ромка навіть до батьків “тато” і “мама” не говорить. Офіційно до них на ім’я і по-батькові, і на ви. До мене теж таке ставлення. Дивина та й годі.
Шість років вони разом прожили, об’їздили увеь світ, а потім, ніби між іншим мені повідомила донька, що в них з’явився син. Просила її, аби вона до мене приїхала, чи кажу я до тебе, ну дуже ж онучечка побачити хочу, однак вона усе відмовки знаходила. Ото коли до нас в село приїхала малого хрестити, то я онука і побачила. Що казати – татусик викапаний.
Ну а оце місяць тому телефонує донька і просить от прямо зараз до неї приїхати. Вона до стаціонару потрапила і судячи з усього, на довго, а онука ні з ким залишити. Свати відмовились за онуком наглянути, то крім мене і нікому.
Місяць я у доньки з онуком сиджу. Ромка приходить додому пізно ввечері. І от що дивно – до дитини він не підходив навіть у вихідні. Хлопчик так звик до байдужості батька, що навіть з роботи не зустрічає. Він абсолютно нічого про нього не знає, не вміє годувати та не уявляє, де речі малого. За весь цей час я жодного слова доброго з вуст зятя на адресу дитини не почула. Та що доброго, він узагалі ніяк не ставився до нього.
Я ледь дочекалась, коли донька додому повернеться.
— Як, -кажу їй, – Ти досі із ним проживаєш під одним дахом. Він не любить Тьомку малого!
– Так і є. Він мені про це говорив неодноразово, — байдуже відповіла доня. – У них в родині от такі стосунки між батьками і дітьми. Дід і баба так само ставляться до свахи, я була присутня на їхніх посиденьках “сімейних”. Ніяких почуттів. Ромка виріс у такій родині, для нього то норма.
Я ледь дар мови не втратила. ну як так? Артемко ростиме, він же відчуватиме усе, але донька сказала, мов відрізала:
— Мам, у нас все нормально. Не втручайся!
Та що ж це таке? Хіба таке можливо? Де ж “усе нормально”. якщо воно не так.
23,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
