— Слухай сюди, «господарю» чужої оселі! — голос мого чоловіка Павла, зазвичай спокійний і виважений, зараз нагадував натягнуту сталеву струну. Він стояв на лоджії, щільно зачинивши за собою двері, щоб не розбудити малюка, але я все одно чула кожне слово через прочинене вікно.

Я бачила через скло, як він міцно тримає телефон. Його обличчя було блідим від стримуваного гніву.

— Якщо ти ще хоч раз посмієш написати моїй дружині бодай слово про те, що вона «сидить на шиї», чи спробуєш давати поради, як їй виховувати сина — наша наступна розмова відбудеться не через екран. Ти зрозумів? Ти в тій квартирі живеш лише тому, що теща дозволила тобі поставити там свої капці. Тож не лізь до нашої родини. Ще одне повідомлення — і я поясню тобі правила етикету.

Павло вимкнув телефон і ще хвилину стояв, дивлячись на вечірні вогні міста, намагаючись заспокоїти дихання. Він зайшов до кімнати, підійшов до ліжечка, де сопів наш маленький Івасик, і лише після цього глянув на мене.

— Більше він тебе не турбуватиме, Олено. Обіцяю. Давай ці повідомлення видалимо і забудемо як страшний сон.

Я лише мовчки кивнула, відчуваючи неймовірне полегшення. Але щоб ви зрозуміли, як ми дійшли до цієї точки кипіння, мені доведеться повернути час назад.

Цей сумнівний пан з’явився в маминому житті раптово, наче грім серед ясного неба. Я досі не знаю історії їхнього знайомства, та й, чесно кажучи, не маю великого бажання заглиблюватися в подробиці того, чим саме цей Костянтин так заворожив мою маму. Вона завжди була жінкою прагматичною, серйозною, а тут — немов підмінили.

Коли я вперше побачила це «диво природи», мені було двадцять, я якраз закінчувала третій курс університету. Костянтин не просто прийшов на чаювання. Він з’явився на порозі з двома величезними картатими сумками, набитими якимось мотлохом. Це був переїзд на «постійне місце проживання».

Мама, трохи зніяковівши, представила нас:

— Оленко, познайомся, це Костя. Він тепер житиме з нами.

Мої емоції, мабуть, були дуже виразно написані на обличчі. Я дивилася на його заношений піджак, на впевнений погляд людини, яка вже вважає цей простір своїм, і відчувала, як усередині все протестує.

Гість, помітивши мою реакцію, зобразив на своєму обличчі щось схоже — мовляв, «третя зайва», і це стосується саме мене.

Поспілкувавшись пару тижнів із маминим обранцем, я зрозуміла, що вдома мені більше немає місця. Костянтин поводився зухвало. Він міг спокійно взяти мій йогурт із холодильника, зробити зауваження, що я занадто довго займаю ванну, або почати повчати мене, як правильно готувати конспекти. Він жив у квартирі лише «півтора понеділка», а вже возомнив себе повноправним господарем.

Варіант «втечі» у мене був. Я вже рік зустрічалася з Павлом. У нього була власна квартира, що дісталася йому у спадок від бабусі. Раніше мама була категорично проти мого переїзду до Павла до офіційного оформлення стосунків, але після появи Костянтина її позиція дивовижним чином змінилася.

— Ну що ж, доню, — сказала вона, відводячи очі, коли я вкотре поскаржилася на зауваження її співмешканця, — якщо ви з Павлом справді кохаєте одне одного, то я не заперечуватиму проти вашого спільного життя. Навіщо вам чекати?

Почувши таке «благословення», я ледь не розсміялася. Яка дивовижна лояльність з’явилася у мами, коли потрібно було звільнити територію для свого кавалера!

Вже за кілька днів я зібрала речі й перебралася до Павла. Мама ж повністю занурилася в омут турботи про Костянтина. Як з’ясувалося згодом, у нього за плечима був «багатий» життєвий досвід — два розлучення і по двоє дітей від кожного шлюбу.

Працював він нічним охоронцем на якійсь базі. Його зарплата була настільки скромною, що після сплати аліментів на молодшу дитину у нього залишалися кошти хіба що на проїзд.

Але маму це зовсім не бентежило. Вона заробляла дуже непогано, тож швидко взялася за «реставрацію» свого обранця. Вона повністю оновила його гардероб, купила дорогі туфлі, а через пів року Костя вже виблискував новою посмішкою, зробленою в елітній стоматологічній клініці за мамин рахунок. Словом, він катався як сир у маслі.

Від мами я почала періодично чути дивні фрази:

— Знаєш, Оленко, фінанси — це зовсім не головне в житті. Головне, щоб людина була душевна, щоб розуміла тебе без слів. Костя такий уважний, він завжди вислухає…

Так вона виправдовувала те, що чоловік навіть не намагався знайти достойну роботу. Я зайвих питань не ставила — якщо маму такий варіант влаштовував, то нехай. Це її життя.

Ми з Павлом закінчили університет і вирішили розписатися. Весілля ми робити не стали — я просто не могла уявити за святковим столом «дорогого» гостя Костянтина.

Я знала, що мама без нього не прийде, а бачити його фізіономію у такий день мені не хотілося. Тому ми просто розписалися, з’їздили на тиждень до моря і повернулися до буденних справ.

Минуло два роки. Ми з мамою спілкувалися нечасто, переважно короткими дзвінками. У мене була напружена робота, у неї теж, до того ж вона з великим натхненням продовжувала «обслуговувати» Костянтина.

Ми не планували дитину прямо зараз, вирішили пустити все на самоплив. І ось, одного ранку, коли запах ранкової кави раптом здався мені абсолютно нестерпним, я зрозуміла: це сталося.

Тест підтвердив мої здогадки, але радість була затьмарена зауваженнями лікаря. Мій організм не надто прихильно поставився до нового стану, і лікар попередив, що дев’ять місяців будуть непростими.

Так воно і вийшло. Вже на другому місяці я потрапила в стаціонар. Потім була нескінченна черга обстежень, суворий постільний режим. На роботу я майже не виходила.

Мама, дізнавшись, що стане бабусею, неймовірно зраділа. Здавалося, в ній прокинувся якийсь прихований резерв енергії. Попри Костянтина, вона почала приділяти мені багато уваги.

Привозила корисні продукти, готувала спеціальні дієтичні страви, підтримувала як могла. Навіть Павла не забувала, коли я лежала в лікарні — передавала йому домашні обіди.

Завдяки спільним зусиллям ми дійшли до переможного кінця. Я народила нашого Івасика. Все пройшло напрочуд добре, лікар навіть похвалив мене за витримку.

На виписці була справжня урочистість — друзі, квіти, кульки. Тільки одна людина псувала загальний настрій. Костянтин стояв осторонь, навіть не спробувавши привітати мене.

Він просто ткнув мені в руки зів’ялий букет, коротко кивнув на захоплені вигуки моєї мами й відвернувся до вікна. Мені було байдуже — у моїх руках був мій всесвіт, мій син.

З появою малюка клопотів додалося неймовірно. Мама стала моєю правою рукою. Вона просто не тямила себе від любові до онука. Щодня після роботи вона забігала до нас, допомагала перепеленати, погуляти з візочком, щоб я могла хоч годину поспати. Звісно, це означало, що її час, який раніше належав виключно Костянтину, тепер ділився між роботою та онуком.

І маминому співмешканцю це дуже не сподобалося. Вже через два місяці він «засумував». Спочатку на мій телефон почали приходити дивні повідомлення з натяками: «Олено, а ти не думала, що мамі важко? Вона вже не молода, щоб так гасати до тебе щодня».

Я спочатку намагалася відповідати ввічливо, мовляв, мама сама хоче бачити онука. Але Костянтин не зупинявся. Повідомлення ставали все більш нав’язливими: «Може, варто вже самій справлятися з дитиною? Люди якось виховують дітей без бабусь».

Я ігнорувала ці «поради». Але охоронець, бачачи мою мовчанку, вирішив перейти в наступ. Його повідомлення стали більш наполегливими: «Скільки можна експлуатувати матір? Вона приходить додому зовсім виснажена через твої забаганки! Май совість!»

Я все ще мовчала, не бажаючи вплутуватися в конфлікт. Але фінальний акорд стався в середу ввечері. Я отримала коротке повідомлення: «Ти вже доросла тітка, Олено. Досить бути паразиткою. Злізай у матері з шиї і дай їй жити своїм життям!»

Ось тут моє терпіння луснуло. Коли Павло повернувся з роботи, я просто простягнула йому телефон. Він мовчки прочитав усю переписку. Його очі потемніли, а на обличчі з’явився той самий вираз, який я бачила лише раз у житті — коли хтось намагався образити його близьких.

Він не став нічого обговорювати зі мною. Просто взяв свій телефон, набрав номер Костянтина і вийшов на лоджію. Саме ту розмову ви й почули на початку моєї розповіді.

Минуло кілька місяців. Дивно, але після того дзвінка Павла Костянтин немов випарувався з мого інформаційного простору. Жодних повідомлень, жодних дзвінків. Мама продовжує до нас приходити, вона сяє від щастя, коли бачить, як Івасик починає агукати.

Якось я запитала її, як там Костянтин. Вона лише зітхнула:

— Та нічого, доню. Спочатку трохи бурчав, намагався влаштовувати сцени ревнощів до онука, але я йому чітко сказала: якщо йому щось не подобається, двері завжди відчинені. Я доросла жінка і сама вирішую, скільки часу приділяти своєму сонечку. Знаєш, він після того розмови з Павлом став такий тихий… Навіть посуд почав за собою мити.

Я посміхнулася. Іноді чоловікам потрібно просто чітко окреслити кордони. Мама продовжує насолоджуватися роллю бабусі, і я бачу, що це спілкування дає їй набагато більше радості, ніж обслуговування амбіцій Костянтина.

А Костянтину довелося змиритися з тим, що він більше не центр всесвіту в цій квартирі. Головна людина для моєї мами тепер важить лише кілька кілограмів і спить у дерев’яному ліжечку. І жодні маніпуляції цього не змінять.

Головна картинка ілюстративна.