Мене звуть Алла і зараз мені вже 49 років. Більше, як двадцять років ми з чоловіком їздимо на роботу за кордон. Спочатку жили в селі, а потім придбали квартиру у столиці, куди перевезли мою маму із нашими дітьми, адже вона з ними залишалась, коли ми їхали на роботу. Так і жили пів року в Україні, а інші пів року – на заробітках.
У нас дуже велика родина, щоправда, і родичі чоловіка, і мої родичі мешкають у різних селищах та селах. Нам вдалося накопичити грошей, продавши наш будинок і придбати невелику квартиру до столиці на постійне місце проживання. З роботою проблем не виникло, ми і тут працювали, ще й пізаробляли за кордоном, тож могли не тільки себе утримувати, а й відкладати і досить таки відчутні кошти.
До цього моменту я та чоловік не дуже активно спілкувалися з ріднею. Тільки після переїзду вони про нас раптово згадали. Я була вихована так, що не могла відмовити у допомозі. До того ж це були не чужі нам люди. Це мало неприємні наслідки. Наша сім’я стала для них дуже рідною і своєю. У нас постійно просили в борг, зупинялися в квартирі, жили там буквально місяцями.
Нас усі дуже любили, от буквально на руках рідня готова була носити. Запрошували на всі свята і брали за кумів. Звісно, ми не приходили з порожніми руками, а коли в нас просили про допомогу, то ніколи не відмовляли.
Все змінила моя мама. Вірніше її недуга. Вона завжди була здоровою і активною жінкою, а тут прямо на очах здавати почала. Огляд у спеціаліста і невтішний діагноз. Потрібно було термінове втручання, але коштувало воно дуже і дуже дорого. Ми мали більшу частину суми, а іншу думали назбирати по рідні. Зрештою, кожен із них був у нас в боргу, тож як ми гадали, не мало виникнути непорозумінь.
Ох, що почалось, коли ми почали рідню нашо обдзвонювати:
— У мене донька вчиться, де я тобі візьму от прямо зараз стільки, – металевим голосом кум заявляє, – Ми про терміни не говорили. Я казав “коли зможу”. зараз не можу.
І така відповідь була практично від кожного. Зрештою все що було потрібно на те, аби маму мою врятувати ми зібрали самі. Рідня з нами той час воліла не спілкуватись, більше того – дехто образився, адже ми “згадали старе і забуте”.
Мама стала на ноги, все налагодилось, і про нас врапт знову згадали. Ми вже тоді свій перший магазинчик на ринку відкрили, тож і куми на горизонті намалювались і ображені врапт усе пробачили.
Звісно, поривати прям усі зв’язки ми не стали. Просто, тепер знаємо ціну усмішок і улестивості. Гірку ціну дружби за вигодою.
12,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
