Гул суботнього ринку в центрі міста накочував хвилями, заглушаючи думки, але Наталія вперто пробиралася крізь натовп. Їй потрібен був найкращий шматок яловичини — ніжний, з тонкими прошарками жиру, ідеальний для тушкування з чорносливом.
Сергій, її чоловік, обожнював саме таку страву, а Наталія давно навчилася показувати свою любов через турботу, смачну їжу та якісні продукти. Вона надто багато працювала, щоб економити на затишку вдома.
Сергій сьогодні нібито поїхав на термінове нараду в офіс. Вранці поцілував її в скроню, винувато посміхнувся й пояснив, що директор зовсім зірвався, змушуючи працювати в суботу.
Наталія повірила — як вірила останні десять років. Сама часто затримувалася в офісі своєї будівельної компанії, тож «аврали» чоловіка здавалися їй звичайною частиною дорослого, завантаженого життя.
Погляд Наталії ковзав по прилавках, шукаючи знайомого продавця м’яса, але раптом зачепився за яскраву пляму біля фруктового ряду. Знайома куртка. Бежево-коричнева, італійська вовна — вона сама замовляла її з інтернет-магазину на минулу річницю весілля.
В голові загуло, але розум одразу підкинув заспокійливе: «Багато ж таких курток. Просто збіг».
Та чоловік повернувся боком — і сумніви розсипалися.
Це був Сергій.
І він був не сам.
Поруч із ним, міцно тримаючись за його великі долоні, стояли двоє малюків — хлопчик і дівчинка, років по три, схожі один на одного, як дві краплини води. Сергій нахилився до них, простягаючи величезні льодяники на паличках, і щось весело говорив.
Він сміявся.
Так щиро, відкрито й щасливо Сергій уже давно не посміхався вдома. Там він частіше був стриманим, скаржився на втому, на головний біль, на те, що «ми віддаляємося». А тут, посеред ринкової метушні, він сяяв, ніби виграв у лотерею.
Наталія зробила крок уперед, не контролюючи себе. Треба було підійти ближче. Переконатися, що це не втома грає з нею злі жарти.
Сергій підняв голову й зустрівся з нею поглядом.
Сміх обірвався миттєво. На його обличчі з’явилася така панічна розгубленість, що Наталії стало боляче дивитися. Він різко відпустив маленькі долоньки, ніби вони обпекли йому руки.
— Біжіть до мами! — хрипко, з надривом сказав він, легенько підштовхуючи малюків. — Швидко! Там мед продають, пам’ятаєте? Тато… тобто дядько зараз прийде!
Діти, не розуміючи причини метушні, але слухаючись тону, радісно затупотіли в бік сусіднього ряду. Їхні яскраві комбінезони майоріли серед сірих пальт.
Світ Наталії не розвалився з гуркотом. Він просто тихо тріснув, розділившись на «до» і «після». Вона перевела погляд туди, куди побігли близнюки.
Біля прилавка з медом стояла жінка. Вона обернулася на тупіт, присіла навпочіпки й розвела руки, приймаючи дітей в обійми.
Це була Оксана.
Оксана Миколаївна. Її найкраща подруга ще зі школи. Та, з якою вони ділилися пиріжками на перервах і секретами на кухні. Та сама Оксана, яка була свідком на їхньому весіллі й клялася у вічній дружбі.
Саме Оксана тримала Наталію за руку після кожної невдалої спроби мати діток. Гладила по голові й шепотіла своїм м’яким голосом: «Не плач, Наталочко. Видимо, так треба. Не всім дано бути мамами, живи для себе, будуй кар’єру».
Виявилося, поки Наталія будувала кар’єру, Оксана будувала сім’ю з її чоловіком.
Наталія кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Їй здалося, чи одяг на дітях був до болю знайомим? Вона придивилася. Яскраво-синій комбінезон із зірками на хлопчику. Ніжно-рожевий із сірими зайчиками на дівчинці. Фінський бренд, лімітована колекція, дуже дорога.
Пам’ять одразу підкинула сцену півроку тому.
Магазин дитячого одягу. Оксана обирала той одяг. Наталя не бачила її три роки лиш листувались у соцмережах. Така зустріч радісна. Оксана раптом розповідає зворушливу історію про «бідну троюрідну сестру з села», від якої пішов чоловік, залишивши з двійнею без копійки.
Наталія, в якої серце завжди стискалося при вигляді дитячих речей, тоді сказала твердо: «Вибирай усе, що потрібно. Я заплачу. Нехай малюки не мерзнуть».
Вона сама гладила ту мембранну тканину на касі, уявляючи, як тепло буде якимось далеким дітям. Вона власними руками одягла дітей свого чоловіка й своєї найкращої подруги.
Наталія підійшла ближче. Оксана помітила її поверх дитячих голівок. На її обличчі, завжди такому співчутливому, на мить промайнув страх, але одразу змінився холодною, кам’яною обороною. Погляд став жорстким, оцінюючим.
— То ось чому ти так наполегливо відговорювала мене від усиновлення? — голос Наталії звучав тихо, але в ринковому гаморі пролунав чітко. — «Побережи здоров’я», казала? «Тобі це не потрібно»? А сама в цей час народжувала від Сергія?
Сергій став між ними, намагаючись закрити собою Оксану й дітей. Розвів руки в боки, ніби ніякове опудало.
— Наталю, давай не тут, — прошипів він, озираючись на людей. — Усі дивляться. Навіщо влаштовувати виставу? Це… це сталося випадково. Ми не хотіли тебе ображати. Ми берегли твої нерви!
— Берегли мої нерви? — Наталія гірко всміхнулася. — А комбінезони за великі гроші ви теж заради моїх нервів просили?
Оксана випрямилася, одернула куртку. В її очах більше не було тепла — лише холодний розрахунок і давня заздрість.
— Ну не викидати ж було, раз ти сама запропонувала, — кинула вона. — Ти заможна, у тебе фірма, тобі не збитково. А нам треба піднімати двох. Сергій хотів справжню сім’ю, дітей, а не твої вічні проєкти й відрядження.
— Справжню сім’ю? — перепитала Наталія, дивлячись на чоловіка. — І давно ти став господарем, якому потрібні спадкоємці?
— Він батько! — різко сказала Оксана, притискаючи до себе дітей. — І він любить нас! А з тобою він жив просто за звичкою, з жалю. Ти ж уся в роботі, холодна…
Сергій стояв червоний, жалюгідний, з бігаючими очима. Він переводив погляд з однієї жінки на іншу — і в тому погляді не було ні любові, ні каяття. Тільки страх втратити звичний комфорт.
— Наталко, ну зрозумій, — забелькотів він, намагаючись доторкнутися до її рукава. Наталія відступила. — Так склалося. Оксана… вона така домашня, тепла. А ти вічно в кресленнях, у кошторисах. Я чоловік, мені потрібен затишок. Але я тебе люблю! Ми ж стільки років разом, ми рідні.
— Рідні? — тихо перепитала Наталія.
Вона дивилася на нього й бачила абсолютно чужу людину. Де той Сергій, з яким вони починали з нуля в знятій однушці? З яким мріяли про будиночок біля річки?
Його не стало. Залишився цей чоловік, який роками обманював її не лише з грошима, а й з часом. З часом, який вона могла б витратити на щастя.
— Я піду, — сказала вона просто.
— Куди? — розгубився Сергій. — Додому? Я ввечері прийду, ми спокійно поговоримо. Добре? У всіх бувають помилки.
— Не приходь, — кинула вона через плече, розвертаючись. — І дядьком себе при дітях більше не називай. Це виглядає безглуздо.
Квартира зустріла її ідеальною чистотою й тишею. Раніше Наталія любила повертатися в цей спокій, але тепер кожен предмет здавався просоченим неправдою.
Вона пройшла на кухню. На столі стояла його улюблена чашка з написом «Голова родини». Подарунок Оксани на якесь свято. Яка іронія.
Наталія повільно взяла чашку, потримала в руках. Хотілося розбити її об стіну. Але вона акуратно поставила її назад. Ні. Жодних сцен. Жодних розбитих тарілок.
Вона не дасть їм такої втіхи.
Наталія дістала валізи. Дві великі, сірі, на коліщатках.
Вона методично почала складати його речі. Сорочки, які сама вибирала. Шкарпетки, які він завжди розкидав. Дорогі вудки, що припали пилом на балконі — він нібито їздив на риболовлю по вихідних. Тепер зрозуміло, на яку «риболовлю» він їздив.
Вона працювала швидко, чітко. Кожна складена річ ніби перерізала тоненьку ниточку, що зв’язувала їх.
У замку повернувся ключ. Сергій прибіг. Мабуть, Оксана вигнала розбиратися з «проблемою», боячись, що грошовий потік припиниться. Він зайшов у спальню, захеканий, усе ще в тій «італійській» куртці. Побачив відкриті валізи й завмер.
— Наталю, ти що? Серйозно? Через одну помилку руйнуєш десять років шлюбу?
— Одну помилку? — Наталія випрямилася, тримаючи стопку його светрів. — Дітям по три роки, Сергію. Плюс дев’ять місяців вагітності. Це майже чотири роки обману. Чотири роки ти жив паралельним життям.
— Я не користувався твоїми грошима! — обурився він. — Я вносив свій внесок!
— Твій «внесок» — це продукти раз на тиждень? — голос Наталії став крижаним. — А іпотеку Оксани хто платив? Вона ж не працює з декрету. А пальне? А лікарі? А ці комбінезони? Ти думаєш, я нічого не розумію? Я просто не перевіряла твої рахунки. Бо довіряла.
Сергій опустився в крісло, закрив обличчя руками.
— Я заплутався, Наталю. Спочатку це було просто… слабкістю. Потім вона завагітніла. Я не міг кинути своїх дітей. Я ж порядна людина!
— Порядна людина не ховає дітей від дружини й не бреше малюкам, що він їхній дядько, — відрізала Наталія. — Ти просто боягуз, Сергію. Ти хотів і затишку зі мною, і статусу «батька» там.
— Оксана тиснула! — зітхнув він. — Казала, що ти не витримаєш звістки. Що ти слабка. Ми тебе оберігали!
Наталія підійшла ближче. Тепер, коли завіса впала, вона бачила кожну його зморшку, слабкий підборіддя, бігаючі очі.
— Я зібрала все, — сказала вона спокійно. — Забирай і йди. Зараз.
— Наталю, ну прости! — він спробував обійняти її за коліна. — Я не хочу до неї повертатися! Там шумно, тісно, вона вічно незадоволена. А в нас тихо, чисто. Я тебе люблю! Хочеш, я житиму на дві сім’ї? Я все владнаю, ти навіть не помітиш!
Це було настільки цинічно, що Наталії стало смішно.
— Ні, дорогий. Ти житимеш в одній сім’ї. У тій, де двоє дітей, тіснота й іпотека Оксани.
Вона дістала з кишені зв’язку ключів. Серед них був брелок від його кросовера.
— До речі, про машину.
Сергій напружився.
— Автомобіль оформлений на мене, — нагадала Наталія. — Куплений у шлюбі, але гроші переказав мій тато як цільовий подарунок доньці. Усі виписки в мене є. Довіреність я відкликала годину тому.
Вона підкинула ключі на долоні. Сергій жадібно потягнувся, але Наталія стиснула руку.
— Машина залишається на парковці.
— Ти не маєш права! — вигукнув він. — Як я їздитиму до дітей? Як возитиму Оксану до лікаря?
— На трамваї, Сергію. Або в метро. Це корисно. Свіже повітря, рух. Тобі треба бути в формі, щоб виховувати двох.
Він почервонів .
— Ти жорстка! Оксана мала рацію. Ти холодна, розрахункова… Тому в тебе й дітей немає!
Ці слова мали б зачепити. Раніше вони б змусили її плакати. Але тепер вони просто відскочили.
— Можливо, — спокійно погодилася Наталія, відчиняючи двері. — Зате в мене є квартира, машина, бізнес і чиста совість. А в тебе — чужа іпотека, двоє дітей і Оксана. Справедливий обмін.
Сергій схопив валізи й потяг їх у коридор, зачіпаючи стіни.
У дверях зупинився, глянув на кота — великого британця Барона, який вальяжно лежав на пуфіку й дивився на нього з презирством.
— А кіт? — зло кинув Сергій. — Кіт мій! Я його вибирав!
Наталія глянула на пухнастого звіра. Барон позіхнув і відвернувся до стіни.
— Кіт залишається, — сказала вона. — Він, на відміну від тебе, не бруднить де попало, відданий дому й спокійний.
Двері за Сергієм зачинилися.
Наталія стояла в коридорі, слухаючи, як стихають кроки на сходах. Ліфт звякнув і поїхав униз, забираючи її минуле життя.
У квартирі запанувала тиша.
Але це була не порожня тиша самотності. Це була тиша очищення. Як повітря після дощу — свіже й легке.
Вона підійшла до дзеркала. З відображення дивилася втомлена, але красива жінка з рівною спиною. У неї не було дітей, не було чоловіка, не було «найкращої подруги».
Зате була вона сама. І цього, як виявилося, цілком достатньо для нового початку.
Минуло три місяці. Осінь розфарбувала місто золотом і багрянцем. Наталія знову йшла тим самим ринком. Вона любила це місце попри все. Тут кипіло справжнє життя, пахло спеціями, свіжим хлібом і кавою.
Сьогодні вона виглядала інакше. Нове пальто ніжного пісочного кольору, легка хода, розслаблені плечі. Поруч ішов високий чоловік із сивиною на скронях — Андрій, її новий бізнес-партнер. Вони обговорювали розширення мережі кав’ярень. Він галантно ніс важкі пакети й уважно слухав.
Раптом Наталія сповільнила крок.
Біля прилавка з медом розгорталася звичайна побутова сцена.
Оксана, розпатлана, у старому сірому пуховику, голосно дорікала Сергію.
— Чому ти не купив сир?! Я ж тобі список надсилала! Ти що, не читав?!
Близнюки в подвійній колясці кричали дуетом, вимагаючи уваги. Один уже розмазав шоколад по обличчю, безнадійно забруднивши той самий «фінський» комбінезон, який давно втратив вигляд.
Сергій виглядав змарнілим. Стара куртка, темні кола під очима, зсутулені плечі. Він ніби постарів на десять років.
— Оксано, грошей не вистачило, — мляво виправдовувався він. — Аванс тільки через тиждень, картку заблокували.
— То йди таксуй ночами! — кричала Оксана, не соромлячись перехожих. — Чоловік ти чи ні? Діти голодні, а ти стоїш!
Вони помітили Наталію.
Сцена завмерла.
Сергій дивився на неї поглядом скривдженої людини — з такою тугою за спокійним домом, смачними вечерами й тишею, що Наталії навіть стало трохи ніяково.
Оксана дивилася інакше — з чорною, пекучою заздрістю. Вона бачила доглянуту, спокійну Наталію, статного чоловіка поруч, дорогі пакети… і розуміла, що програла. Вона забрала чужого чоловіка, але разом із ним забрала й усі проблеми, безгрошів’я й побутову яму.
Наталія зупинилася на мить. Їй хотілося щось сказати? Зловтішитися.
Ні.
Їй було абсолютно байдуже.
Це було найдивніше відкриття. Ні образи, ні бажання помсти. Просто байдужість. Як до чужих людей у черзі, які надто голосно говорять.
Вона посміхнулася Андрію й сказала досить голосно, щоб її почули:
— Андрію, давай ще й червоної ікри візьмемо? Сьогодні я святкую.
— Що святкуємо? — здивувався він, зручніше перехоплюючи пакети.
— Остаточне закриття одного дуже довгого й збиткового проєкту.
Вона пройшла повз, навіть не кивнувши колишнім близьким людям.
Сергій зробив крок уперед, ніби збирався щось сказати. Але один із близнюків голосно чхнув і вилив залишок соку прямо на татові штани.
Сергій обречено підхопив малюка й побіг у бік смішно підстрибуючи.
Наталія вийшла з ринку на сонячну вулицю. Повітря було свіжим, пронизливим, сповненим обіцянок змін. Вона вдихнула повними грудьми, відчуваючи, як осінній вітер грає з волоссям.
Попереду була осінь, нові проєкти, смачна вечеря в приємній компанії. І ніхто більше не брехатиме їй в очі.
Це була не просто свобода від минулого. Це було повернення до себе.
Головна картинка ілюстративна.
