– Тарасе, я серйозно, давай ще раз поговоримо! – я намагалася стримати роздратування, стоячи посеред кухні з чашкою кави в руках. – Я не хочу, щоб твоя мама жила з нами. Це нечесно, що ти просто вирішив за нас обох!
– Олено, досить! – Тарас різко повернувся від вікна, його голос був твердий, як камінь. – Моя мама хвора, їй потрібна допомога. Ти що, хочеш, щоб я її в лікарні залишив чи в будинку престарілих?
– Ні, я такого не казала! – я поставила чашку на стіл так, що кава мало не вихлюпнулась. – Але чому я маю кидати роботу й усе своє життя, щоб доглядати за нею? Є ж доглядальниці, професіонали! Чому ти проти?
– Бо це моя мама, а не чужа людина! – він підвищив голос, його очі палали. – Ти хочеш, щоб я чужим людям платив, коли у нас є дім, місце, ти? Ти ж удома половину дня!
– Тарасе, це не про гроші! – я відчула, як горло стискає від образи. – Я не медсестра, я не знаю, як доглядати за хворими! А якщо щось піде не так? Ти мене звинуватиш, якщо їй стане гірше?
– Ти просто не хочеш брати на себе відповідальність! – він кинув це, як звинувачення, і попрямував до дверей. – Я втомився від цих розмов. Мама переїде, і крапка.
– А моя думка тобі взагалі байдужа? – крикнула я йому в спину, але він лише грюкнув дверима.
Я завжди вважала, що моє життя – це справжня казка. У нас із Тарасом, моїм чоловіком, двоповерховий будинок у передмісті Львова із басейном, альтанкою для гостей і дитячим майданчиком для онуків.
Наші старші сини, Назар і Роман, уже дорослі, мають власні квартири й машини, які Тарас купив їм, коли вони починали самостійне життя.
Тепер вони приїжджають до нас із сім’ями, і наш двір наповнюється дитячим сміхом. Я працюю фінансистом у банку – не тому, що мені потрібні гроші, а щоб не сидіти вдома.
Тарас узяв на себе всі сімейні витрати: комуналку, продукти, ремонти. А ще він любить балувати мене подарунками. Минулого року подарував мені новенький Volkswagen, щоб я не їздила старою машиною, а цього літа оплатив мою поїздку до Єгипту з кумою Оксаною. Казка, правда?
Але місяць тому ця казка почала тріщати по швах. Усе через мою свекруху, Марію Іванівну, якій 78 років. Вона захворіла, і Тарас вирішив, що ми маємо забрати її до себе.
Я проти, і це стало причиною наших постійних суперечок. Я шаную Марію Іванівну, але наші стосунки завжди були прохолодними.
Вона ніколи не вважала мене «достатньо хорошою» для її сина, і я це відчувала. А тепер я маю кинути все й доглядати за нею? Я не готова, і це лише початок моєї історії.
Усе почалося місяць тому, коли Тарас повернувся додому пізно ввечері. Я сиділа в нашій просторій вітальні, гортала журнал про моду й пила трав’яний чай.
Він зайшов, кинув ключі на стіл і сів навпроти мене. Я одразу помітила, що він якийсь напружений.
– Олено, треба поговорити, – сказав він, уникаючи мого погляду.
– Щось сталося? – я відклала журнал, відчуваючи, як серце прискорюється.
– Мама погано почувається. Лікарі кажуть, що їй потрібен постійний догляд. Вона сама не справляється.
– Ой, Тарасе, мені шкода, – я щиро поспівчувала. – Може, наймемо доглядальницю? Є ж спеціальні люди, які цим займаються.
Він похитав головою.
– Ні, я не хочу чужих у її домі. Вона переїде до нас.
Я застигла. У голові промайнула картина: я, яка звикла до своїх манікюр-педикюр, посиденьок із подругами в кафе, раптом сиджу вдома й міняю пелюшки старенькій. Я не могла цього уявити.
– Тарасе, почекай, – я спробувала говорити спокійно. – У нас великий будинок, але я не знаю, як доглядати за хворими. Я не медик. Може, краще Василь допоможе?
Василь – молодший брат Тараса. Вони з дружиною Оксаною живуть у Тернополі, у квартирі, яку Тарас допоміг їм купити. Я вважала, що Василь міг би взяти на себе частину відповідальності.
– Василь не потягне, – відрізав Тарас. – Він і так зайнятий, у нього діти малі. А я старший син, це мій обов’язок.
– А я? – я не витримала. – Мені кинути роботу, подруг, усе, щоб доглядати за твоєю мамою?
Він глянув на мене так, ніби я сказала щось образливе.
– Олено, ти вдома половину дня. Невже це так складно – допомогти моїй мамі?
Ця розмова закінчилася нічим. Тарас пішов спати в гостьову кімнату, а я всю ніч не могла заснути, думаючи, як пояснити йому, що я не готова до такого.
Відтоді наші розмови ставали дедалі напруженішими. Я намагалася пояснити, що не готова пожертвувати своїм життям – роботою, подругами, особистими справами.
Я звикла раз на місяць їздити на манікюр, раз на два тижні до перукарні, зустрічатися з подругами в кафе. Це мої маленькі радощі, які роблять мене щасливою. Але Тарас вважав, що я егоїстка.
Одного разу я зателефонувала своїй подрузі Оксані, щоб вилити душу. Ми сиділи в кафе в центрі Львова, і я розповідала їй усе, попиваючи латте.
– Олено, ти серйозно? – Оксана округлила очі, тримаючи в руках чашку з капучино. – Він хоче, щоб ти кинула роботу і стала доглядальницею для своєї свекрухи?
– Так, уявляєш? – я нервово постукала ложечкою по столу. – Я йому кажу: найми когось за 20 000 гривень, це ж не проблема для нього. А він: «Ні, це моя мама, і ти повинна це зробити».
– А ти що? – Оксана нахилилася ближче, її голос понизився до шепоту.
– Я йому запропонувала, щоб Василь забрав її. Він же молодший брат, хай би хоч раз узяв відповідальність! Тарас йому квартиру купив, а тепер я маю розплачуватися за всіх?
Оксана задумливо кивнула.
– Слухай, а ти не думала поговорити з Василем напряму? Може, він би погодився?
– Та я думала, але Тарас категорично проти. Каже, що це наш дім, і мама буде тут. А я не хочу, Оксано! Я не готова міняти підгузки і варити їй супи щодня. Це ж не моє!
– А що сини кажуть? Назар і Роман?
– Вони на боці батька, – я зітхнула. – Кажуть, що я повинна підтримати сім’ю. Але ж я не проти допомогти! Просто не так, як вони хочуть.
Оксана поклала руку мені на плече.
– Олено, тобі треба поставити ультиматум. Або наймають доглядальницю, або ти не погоджуєшся. Ти все життя слухала від неї образливі слова. Терпіла, пробачала. Ви ж нерозмовляли толком. вона тобі ж лиш образи казала. Ну як ти після такого узагалі можеш її глядіти?
Оксана мала рацію, але я не знала, як поставити питання, не зруйнувавши нашу сім’ю. Тарас уже почав перевозити речі пані Галини до нашого будинку. Одного дня я повернулася з роботи і побачила, як він заносить до гостьової кімнати її валізу і коробку з ліками. Я не витримала.
– Тарасе, що це? – я зупинилася посеред коридору, тримаючи в руках сумку з продуктами.
– Що? – він навіть не подивився на мене, розкладаючи ліки на тумбочці.
– Ти серйозно перевозиш її речі, не поговоривши зі мною? – мій голос тремтів від обурення.
– Олено, я тобі сказав: мама житиме тут. Я не збираюся це сто разів обговорювати, – він нарешті повернувся до мене, його очі були холодними.
– А моя думка тебе взагалі не цікавить? – я кинула сумку на підлогу. – Ти ставиш мене перед фактом, як служницю! Я не хочу цього, Тарасе!
– А я не хочу, щоб моя мама була сама! – він підвищив голос. – Я все життя тягнув цю сім’ю, Олено. Я купив тобі машину, оплачував твої поїздки, давав тобі все! А тепер ти не можеш зробити одну річ для мене?
– Це не одна річ! – я відчувала, як сльози підступають до очей. – Це моє життя, Тарасе! Я не хочу бути нянькою!
Він мовчки відвернувся і пішов до іншої кімнати. Тієї ночі він спав у кабінеті, а я лежала в ліжку, дивлячись у стелю і думаючи, як ми дійшли до такого.
Я вирішила поговорити з Василем. Можливо, він зміг би переконати Тараса. Я зателефонувала йому, коли була на обідній перерві в банку.
– Василь, привіт, – я намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало. – Слухай, у нас тут ситуація з мамою.
– Так, Тарас казав, що вона хвора, – його голос звучав спокійно, але обережно. – Як вона?
– Погано. Тарас хоче, щоб вона жила з нами, але я не можу, Василь. Я не готова доглядати за нею. Може, ви б забрали її до себе?
На тому кінці слухавки запала тиша.
– Олено, ти ж знаєш, що у нас із Марією двоє малих дітей. І квартира не така велика, як ваш будинок. Ми просто не потягнемо.
– Але ж Тарас купив вам цю квартиру! – я не витримала. – Хіба це не чесно, щоб ви хоч раз допомогли?
– Олено, я вдячний Тарасові, але це не означає, що я можу забрати маму. У нас і так місця мало, а Марія ще й працює. Ви з
Тарасом у кращому становищі.
Я зітхнула, відчуваючи, як надія тане.
– То що, я одна маю це тягнути?
– Поговоріть із Тарасом, – м’яко сказав Василь. – Може, є інший вихід.
Найприкріше, що й діти на його боці. Бачте, усі впевнені, що я повинна, бо так правильно. От тільки про те, як вона до мене ставилась, як ображала постійно, якось усі забули.
Ну от скажіть, ви б гляділи таку свекруху? Тільки чесно.
Головна картинка ілюстративна.
