fbpx
Дозвілля
Бог витре кожну сльозу: невістка виманила сина до Америки, аби відібрати дитину

Мої батьки, переселенці з-під Перемишля, змалку виховували мене в релігійному дусі. Ота національна й релігійна основа в родині, що для когось є пережитком, порожньою декларацією чи лише якимось поверховими ритуалами, міцно увійшла в моє життя з молоком матері. І саме віра допомагала мені вистояти, не зламатися, не збожеволіти від горя від усього пережитого, саме віра тримає мене на цьому світі.

Я мала лише 23 роки, коли захворіла на дiaбет моя трирічна донечка. Мабуть, через свою молодість я ще не усвідомлювала, наскільки це важка хвороба. А потім почалися лікарні, заго­стрення, peaнімації, кoми. А тут ще й захворіла на розсіяний склepoз моя молодша сестра. Між нами різниця – 10 років, я її дуже любила, фактично вибавила у дитинстві, – і тут таке лихо. Спочатку захворів її чоловік, точніше, у нього почали виявлятися ознаки пcихічної недуги, яку він, як виявилося, приховав до одруження. Для сестри це було великим потрясінням, і невдовзі вона й сама захворіла. Довелося опікуватися й сестрою та її малолітнім сином, і своєю хворою Мартусею. У 22 роки моя доня цілковито втpaтила зір.

Пам’ятаю, прийшла братова до нас у гості, подивилася, як безпомічна Марта шукає по сто­лі свою тарілку, і, щоб не закричати з розпачу, затулила рот руками, і вибігла з кухні.

“І як ти це витримуєш?”, – каже.

А мені серце кpoв’ю обливалося, коли дивилася на стpaждання своєї дитини, але що, що я могла вдіяти?

Не раз лишаю свою хвору Мартусю, біжу до сестри в лікарню, потім – Олежкові, племінни­кові, їсти зварити, випрати.

Сестрі ставало дедалі гірше. Ще провела сина до першого класу, а потім зовсім злягла. Мар­туся ж моя вже не жила, а мyчилася. Ніколи не забуду її останніх тижнів у лікарні. Їй відмовляли ниpки, кpoв і cеча просочувалися через тiло. Вона, моя бідненька, нестерпно мyчилася, але так стійко все зносила. Лише все казала: “Я так тебе мyчу, мамо”. А я сиділа біля неї, і не могла нічим зарадити, не могла ніяк втішити її біль, зменшити її стpaждання.

11 жовтня прийшов до лікарні чоловік.

– Тату, ти вже заготував картоплю на зи­му? – запитала Марта.

– Так, донечко.

– Мені чомусь так захотілося дерунів!

Чоловік пішов додому смажити деруни. А я сиділа біля своєї Мартусі, вона схилилася мені на плече. І ми тихо-тихо розмовляли. Раптом вона тихо схлипнула, і замовкла. Тут чоловік у двері з дерунами. А нашої Мартусі вже нема з нами.

Після смеpті доньки ми з чоловіком взяли до себе сестру з сином (її чоловік на той час пoмeр). Сестра була прикута до ліжка, і я, працюючи на головпошті, щодня приходила на обід додому, щоб її нагодувати. Дивлюся, а до мого сина (йому було тоді 20 років) дівчина якась стала вчащати. Така юна, лише після школи.

– Дивися, – кажу, – Ігорчику, не наробіть гріха. – Ви ще такі юні, вам треба ще вчитися.

Читайте також: Чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна?: коли їхав на заробітки до Польщі, відчував на серці якусь дивну тривогу і я не помилився

Одного разу прийшла на обід додому, а вони мені: “Ми йдемо розписуватися!”.

Я мало не знепритомніла. Стала на дверях: “Не пушу!”. Але мене вже ніхто не слухав.

Взяли шлюб, справили весілля. На тому весіл­лі я була, наче в тумані. Лише півтора року, як моєї Мартусі не стало, у шафі речі пахнуть нею, я ходжу по хаті й розмовляю з нею. А тут – нові переживання. Такі ще вони обоє молоді, гадаю, як то все буде? Але потім заспокоїлася. Чому, думаю, свекруха має бути якоюсь недоброю? Я свою доню втратила, тож буде мені невістка за доню. У неї навіть ім’я таке саме – Марта.

Невдовзі я пережила ще одну втрату – по­мepла моя сестра. Олег, її син, був чемною і доброю дитиною. Горнувся до церкви, прислуго­вував під час богослужінь.

Не раз казав мені мій син, що я більше Олежи­ка люблю, як його. А я йому казала: “Він сиро­та, сину, а я – його хресна мама, хто ж потурбу­ється про нього, як не я?”.

Після 9-го класу племінник пішов до Жовк­ви – жив і навчався там при василіянському мо­настирі. Ми з чоловіком перебралися у кварти­ру сестри, своє помешкання залишили молодим. Невдовзі у них наpодився синочок. Йому було 5 місяців, коли невістці запропонували роботу в юридичній фірмі. “Чи будете сидіти з дити­ною?” – запитала вона.

Я на той час вже була пенсіонеркою, і охоче погодилася. Дмитрик був єдиним світлим про­мінчиком у моєму житті. Я йому все розповіда­ла, всьому навчала. Не раз клякну біля його ліжечка і молюся. А він згодом: “Бабусю, а я з тобою буду молитися”. Дивлюся, а він вже знає і “Отче наш…”, і “Богородице Діво”, і “Ангеле­хоронителю”.

З невісткою ми жили добре. Пригадую на Миколая, хоч і важкі часи були, придбала по­дарунки для Дмитрика, для Ігоря й для Марти, а вона як кинеться мені на шию: “Ви для мене, як рідна мама!”.

Аж тут їй запропонували стажування у США. Поїхала на 1 місяць, а з Америки повернулася якоюсь зовсім іншою. На той час у неї тут, у Львові, була добра робота, й Ігор так само працював. Нарешті все почало налагоджуватися у матеріальному плані, росла дитина, здавалось би, тільки й жити. А вона почала марити тією Америкою. Ігор дуже переживав. Гірко мені було на це дивитися, але не казала ні слова. Вони – дорослі люди, окрема сім’я.

Марта добилася свого – зі США їй надіслали виклик, вона продала батьківську хату і поїха­ла. “Через рік я заберу тебе, Ігорку, з Дмитри­ком”, – пообіцяла.

Писала зворушливі листи, надсилала малюнки для малого. Потім зробила виклик їм обидвом, подбала про всі документи. Й Ігор з 5-річним Дмитриком поїхали до Америки. Знав би тоді син, що вона просто використовує його, щоб привіз дитину. А на той час у неї вже був інший чоловік – її шеф.

Ігор опинився на чужині сам – без знання мови, на нелегальному становищі, з усвідомлен­ням, що дружина підло ззpадила його, і тепер його син живе з іншим чоловіком.

Я, дізнавшись про все, думала, що не переживу. А чоловік захворів на дiaбет.

Синові було дуже тяжко. Часом він навіть не дзвонив, не давався чути. Я на ніч клала коло себе телефон, гладила його і подумки благала: “Ігорчику, подзвони!”.

Він тим часом влаштувався на фірму, що виго­товляла меблі, носив важкі плити. Одного разу, не витримавши, навмисне покaлічив собі тією плитою ногу, щоб мати хоч кілька днів відпочинку від виснажливої роботи. Пішов до церкви радитися зі священиком, а той каже: “Я б казав лишитися, адже в тебе тут дитина. Але бачу, що дуже мyчишся. Дивись сам. Я готовий кинути клич, щоб в неділю після Служби Божої тобі зібрали гроші на квиток додому”.

Але Ігор все-таки лишився – через сина. Від­бувся суд, що розлучив його з дружиною. І дав йому право брати сина на вихідні.

На суді його запитали: “З ким ви живете?”. Він відповів: “Сам”. “А ви?” – до дружини. “А я – з бой-френдом!”

Та Бог не залишив мого Ігоря. Старенька пані (83 роки), з походження – українка, влас­ниця помешкання, де жив син, дивлячись, як він стpaждає, запропонувала йому роботу у своїй фірмі, прийняла у свою родину. Вже на Святий вечір чи на Великдень мій Ігорчик не був самотній у тій Америці.

Повік молитимуся за ту добру пані Ірену.

Дмитрик горнувся до тата, не хотів від нього повертатися. А мені так бракувало мого онучка!

Не раз прошу його щось сказати по телефо­ну, а він не хоче. То, кажу, ущипни його, щоб запищав, хоч його голосок почую.

Ось так лишилися ми з чоловіком на старість самі. Олег, племінник, також одружився, сино­чок у них назодився. Переживаю я за них, хочу, щоб усе було добре.

А цього літа мій онучок уперше за 5 років приїжджав з Америки. Я, коли почула, що він має приїхати, не могла дочекатися. Хоч не під­тримую стосунків з колишніми сватами, повсяк­час телефонувала до них: “Коли?”.

Одного разу зателефонувала, а вони кажуть: “Є вже. Але сплять, бо стомлені”.

На другий день – дзвінок у двері. Відчиняю, стоїть хлопчик, такий дорослий, в окулярах. Кинувся мені на шию. “Упізнав, – каже, упізнав!”. Метнувся до хати – і хату, каже, упізнав, і ті на­клейки, що ми колись з ним клеїли!

Як ми з чоловіком тішилися! Але втіха та була захмарена сумом. Дмитрик українською гово­рив з акцентом, підшукував слова. Був якимось неспокійним, роздратованим. Я не впізнавала свого онука.

– П’юре мені дайте! Я – мерщій п’юре.

– Не таке! – відсунув геть тарілку.

– А яке, Дмитрику?

– Ну, ну… – не може знайти слів.

Взяв і намалював грибок – то, значить, мало бути з грибною підливкою.

А колись він так щебетав по-українськи, знав стільки віршів! Чи його вина в тому, що його мама не говорить з ним рідною мовою, не водить до недільної української школи? Чи його вина, що росте на чужині, у роз’єднаній сім’ї, що не має належної уваги, ласки, турботи?

Звички, манери – усе американське. Харчува­тися звик у “Макдональдсі”, мусили туди ходити з ним.

“Бачиш, дідусю, і ми з тобою на старість до «Макдональдсу» ходили, дізналися, що таке чізбургери-гамбургери”, – гірко жартувала я з чоловіком.

А одного вечора ні з того ні з сього у малого істерика: “Хочу до другої бабусі, у них ліпше” (у них кам’яниця, подвір’я, ми ж – на поверсі).

Почекай, кажу, Дмитрику, до ранку, вже піз­но. А він вперся, й усе!

Домовилися ми зі сватами, що я підвезу його на вокзал, а там виїде машиною брат невістки. Приїхала я з онуком на вокзал, та й кажу до не­вістчиного брата: “Славку, вибач, що потривожила. Дмитрик ніяк не міг заспокоїтися: все до іншої бабусі хотів”.

А він: “І це ви вибачення просите? Ми у вас повинні просити – і за те, що Марта накоїла, і за Америку, і за Дмитра”.

А малий щебече до нього по-англійськи. Слав­ко ж глянув на нього, щось строго відповів по-англійськи, і той знічено замовк.

“А тепер, – каже, – говоритимеш лише по-українськи, зрозумів?”

Малий збентежено кивнув головою. Назад до Америки повертався наш Дми­трик сам. Я в ту ніч не заснула ні на мить: як, думаю, сама десятирічна дитина летить через океан? Лише слухала уночі телевізор, чи не сталося якоїсь авiaкaтacтрофи.

Дякувати Богові, онук щасливо доїхав. А ми з чоловіком… ми знову самі. І залишається нам лише молитися і просити у Бога сили, щоб допоміг знести усі випробування, щоб розвіяв усі страхи й переживання: як у тій Америці складеться доля мого сина й онука, чи щасливий у сім’ї буде мій племінник Олег, хто доглядатиме хворого на дiaбет чоловіка, як мене не станe?

Відганяю від себе усі тривожні думки, уповаю в усьому на Бога.

Не раз пропливає перед очима усе моє життя – як у кінофільмі. Стільки тpaгічних моментів у ньому. Але не нарікаю ні на що. Колись почула притчу про те, як один чоловік скаржився, що в нього завеликий і затяжкий хрест, просив його зменшити, вкоротити. Його прохання виконали, але дійшов він до провалля, інші перекинули через нього свої хрести, і перебралися на інший бік. А його хрест виявися закоротким.

Не хочу, щоб мій хрест виявися закоротким, тому ніколи не нарікаю на нього.

“Як Бог незворушно поглядає на усі ці стpaж­дання? Чому не припинить їх?” – чула я запи­тання.

Але знаю, що мій Бог також стpaждав, несучи свій хрест на Голгофу. Я знаю, що Він стpaждає з кожним стpaждаючим у цьому світі. І що прийде час, коли Він витре кожну сльозу.

Віра, 67 років, Кіріос.

facebook