Того вечора я нарешті уклала Соломію спати. Її маленьке личко, обрамлене золотавими кучерями, мирно спочивало на подушці, а поруч лежав улюблений плюшевий кролик, якого вона не випускала з рук.
Я тихенько зачинила двері її кімнати, відчуваючи, як напруга дня поволі відпускає. У нашій квартирі панувала тиша, лише м’яке світло настільної лампи в вітальні створювало теплу атмосферу.
На стінах гойдалися тіні від гілок дерев за вікном, а картини з пейзажами Карпат і сімейні фотографії додавали затишку. Я вже уявляла, як загорнуся в плед із чашкою трав’яного чаю, але раптовий дзвінок у двері розірвав тишу.
— Ох, невже спокою не буде? — пробурмотіла я, зітхаючи, і попрямувала до дверей.
На порозі стояла молода дівчина, невисока, з коротким світлим волоссям і великими карими очима, що пильно дивилися на мене. Її легка посмішка здавалася дещо нервовою, а руки вона тримала складеними перед собою, ніби не знала, куди їх подіти.
— Добрий вечір, — сказала вона, злегка заїкаючись. — Мене звати Ярина.
— Добрий, — відповіла я, намагаючись приховати здивування. — Чим можу допомогти?
Вона ніяково посміхнулася, переступивши з ноги на ногу.
— Я наречена Богдана, — мовила вона.
Я відчула, як мої брови мимоволі піднялися. “Наречена? Богдана? Це що, чергова його авантюра?” — промайнуло в голові. Я уважно оглянула Ярину: проста сукня, акуратна зачіска, але в очах щось хитре, ніби вона оцінювала мене так само, як я її.
— Он як, — сказала я, стараючись, щоб мій голос звучав спокійно. — І що ж привело вас до мене?
— Я хотіла поговорити, — Ярина зам’ялася, але швидко додала: — Про Богдана. Про те, який він. Ви ж його добре знаєте, правда?
Я ледве стримала іронічну посмішку. “Який він? О, я могла б розказати тобі такого, що ти б утекла звідси за секунду!” — подумала я, але лише кивнула.
— Гаразд, заходьте, — сказала я, відступаючи вбік.
Ярина ступила в передпокій, її очі одразу почали гуляти по квартирі: від полиць із книгами до фотографій на стінах. Я зачинила двері й пішла на кухню, щоб заварити чай.
Поки вода в чайнику тихо гуділа, я намагалася зібрати думки. “Що їй треба? Чому вона тут? І чому Богдан не подзвонив сам?” — ці питання крутилися в моїй голові, як осіннє листя на вітрі.
Коли я повернулася до вітальні з підносом, на якому стояли дві чашки з ромашковим чаєм і тарілка з печивом, Ярина вже розглядала одну з картин — пейзаж із засніженими горами.
— Яка краса, — сказала вона, не відводячи очей від картини. — У вас тут так затишно! Високі стелі, великі вікна. І цей вид на парк! Я завжди мріяла про таку квартиру.
— Дякую, — відповіла я стримано, ставлячи піднос на стіл. — То що саме ви хотіли дізнатися про Богдана?
Ярина обернулася, її обличчя раптом стало серйознішим.
— Ну, знаєте, він багато розповідав про вас і вашу доньку, — сказала вона, сідаючи на диван. — Але я хочу почути від вас. Який він чоловік? Чи можна йому довіряти?
Я сіла навпроти, тримаючи чашку в руках, щоб приховати легке тремтіння пальців.
— Богдан складна людина, — почала я обережно. — Він може бути чарівним, коли захоче. Але обіцянки їх він тримає не завжди.
Ярина кивнула, ніби очікувала такої відповіді, але її очі раптом спалахнули.
— А що, якби я сказала, що ця квартира скоро буде моєю? — раптово сказала вона.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам.
— Вибачте, що? — перепитала я, відчуваючи, як у животі стискається тугий вузол.
— Богдан сказав, що подарує мені цю квартиру після нашого весілля, — Ярина підняла підборіддя, її голос став упевненішим. — Я прийшла подивитися, що він мені обіцяв.
Я відчула, як гнів піднімається в мені, але намагалася тримати себе в руках.
— Це якась помилка, — сказала я, стиснувши губи. — Ця квартира належить мені та моїй доньці. Богдан обіцяв, що ми житимемо тут, доки Соломія не закінчить школу.
Ярина стенула плечима, ніби мої слова її не стосувалися.
— Ну, він так сказав, але плани змінилися, — відповіла вона, підводячись і прямуючи до дверей однієї з кімнат. — А що там?
— Не відкривайте! — різко вигукнула я. — Там спить моя донька.
Вона зупинилася, але її рука вже лежала на ручці дверей.
— Ой, точно, Соломія, — сказала Ярина, ніби згадуючи. — Богдан згадував про неї. Мила дівчинка, мабуть?
— Слухайте, — я підійшла до неї, відчуваючи, як тремтять коліна, — я не знаю, що вам наговорив Богдан, але це наш дім. І я не дозволю вам тут хазяйнувати.
Ярина повернулася до мене, її очі звузилися.
— Не тикайте мені, — сказала вона холодно. — Я просто оглядаю те, що скоро стане моїм. Богдан сказав, що ви маєте два тижні, щоб зібрати речі й виїхати.
Я відчула, як підлога пливе з-під ніг. Два тижні? Це якийсь абсурд! Я ледве стрималася, щоб не виштовхати її за двері.
— Виходьте, — сказала я тихо, але твердо. — Зараз же.
Ярина знизала плечима, наче нічого не сталося, і попрямувала до передпокою. Уже взуваючись, вона обернулася й кинула:
— Два тижні, Ірино. Не забудьте.
Двері грюкнули, і я залишилася сама, притулившись спиною до стіни. Мої думки гуділи, як рій бджіл. “Це жарт? Чи Богдан справді здатен на таке?” Я заглянула до кімнати Соломії — вона мирно спала, обіймаючи свого кролика. Я не могла дозволити, щоб хтось забрав у неї дім.
Тієї ночі я не спала. Сидячи на кухні з чашкою чаю, я набрала номер Богдана. Після кількох гудків він відповів своїм звичним байдужим тоном:
— Що там, Ірино?
— Ти серйозно? — випалила я, намагаючись говорити тихо, щоб не розбудити доньку. — Якась Ярина прийшла до мене додому й заявила, що за два тижні я маю виїхати! Це що, твій черговий трюк?
— Спокійно, — відповів він, і я почула, як він зітхає. — Так, я говорив із Яриною про квартиру. Вона буде моєю дружиною, і нам потрібне місце для життя.
— Ти обіцяв, Богдане, — мій голос тремтів від обурення. — Ти обіцяв, що ми з Соломією житимемо тут, доки вона не закінчить школу. Це наш дім!
— Обіцянки — це одне, а реальність — інше, — холодно відрізав він. — Квартира моя, і я вирішую, що з нею робити.
— Твоя? — я ледве стримувала сльози. — Ти залишив нас із Соломією, а тепер хочеш викинути нас на вулицю? Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є донька?
Він мовчав кілька секунд, а потім сухо відповів:
— Я плачу тобі 15 000 гривень щомісяця. Цього достатньо, щоб орендувати житло квартиру. Збирайся, Ірино. Два тижні.
Зв’язок обірвалася, і я залишилася сидіти в темряві, відчуваючи, як усе, що я вважала стабільним, руйнується. Кухня, де я стільки разів готувала сніданки для Соломії, де ми сміялися й малювали разом, тепер здавалася чужою. Я не знала, що робити.
Наступного ранку я готувала сніданок для Соломії, коли знову пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Олена Василівна, мама Богдана. Її сиве волосся було акуратно зібране, а очі пильно оглядали мене.
— Ірино, що з тобою? — запитала вона, помітивши мої темні кола під очима. — Ти виглядмаєш, ніби не спала всю ніч.
Я зітхнула, запросила її до вітальні й розповіла все: про візит Ярини, про дзвінок Богдана, про його вимогу виїхати за два тижні. Олена Василівна слухала мовчки, лише її пальці нервово стискали ремінець сумочки.
— І що ти плануєш робити? — запитала вона, коли я закінчила.
— Не знаю, — зізналася я, розводячи руками. — У мене немає іншої квартири, а на 15 000 гривень я не зможу знімати щось пристойне й утримувати Соломію.
Вона кивнула, її погляд пом’якшав.
— Це його право, Ірино, — сказала вона тихо. — Квартира записана на нього. Але я поговорю з ним. Обіцяю.
— Дякую, — відповіла я, відчуваючи, як всередині зажевріла слабка іскра надії.
Олена Василівна погладила Соломію, яка саме малювала за столом, і попрямувала до дверей.
— Я поговорю, — повторила вона, і її голос звучав твердо, ніби вона вже знала, що скаже синові.
Наступні кілька днів я намагалася жити звичним життям: водила Соломію до дитсадка, готувала їжу, прибирала. Але думки про майбутнє не давали спокою.
Я почала пакувати речі, хоч і не була впевнена, що доведеться виїжджати. Коробки з книгами, іграшками й одягом уже заповнили половину вітальні, коли Олена Василівна прийшла знову.
— Баба! — радісно вигукнула Соломія, кидаючись до неї в обійми.
— Моя квіточко, — Олена Василівна підхопила внучку й розцілувала її. Потім повернулася до мене: — Ірино, прибери коробки. Дай мені ще пару днів.
Я здивовано подивилася на неї.
— Ви поговорили з Богданом? — запитала я, відчуваючи, як серце знову закалатало.
— Ще ні, — відповіла вона. — Але я знаю, що робити. Довіряй мені.
Її слова звучали впевнено, і я вирішила повірити. Ми пішли гуляти в парк, де Соломія ганяла за голубами, а ми з Оленою Василівною розмовляли про дрібниці. Вона розповідала про свою молодість, про те, як важко їй було після втрати чоловіка, і я відчувала, що вона щиро хоче допомогти.
Через кілька днів я дізналася, що Олена Василівна зустрілася з Богданом у ресторані. Вона не розповіла подробиць, але її очі світилися рішучістю, коли вона прийшла до нас знову. Цього разу вона принесла папку з документами.
— Ірино, тримай, — сказала вона, простягаючи мені папери. — Це дарча на квартиру. Вона тепер твоя.
Я взяла документи, і сльози мимоволі потекли по щоках. Я обняла Олену Василівну, не в силах стримати емоції.
— Мамо дякую, — прошепотіла я, і Соломія, почувши це, здивовано підняла очі.
— Мама? — перепитала вона, переводячи погляд із мене на бабусю.
— Так, донечко, — відповіла я, усміхаючись крізь сльози. — Бабуся — наша мама.
Олена Василівна погладила мене по плечі.
— Я не могла дозволити, щоб мою внучку залишили без дому, — сказала вона тихо. – Ти прекрасна людина і чудова мама. Богдан тато і я нагадала йому про це. Та й оця його наречена надто багато на себе бере ще й не увійшовши у нашу сім’ю. Та й спадок Богдану потрібен. Я поставила умову: або я переписую все наше майно на Соломію, або він переписуєподаровану йому квартиру на вас. Власне так він і згадав про те, що він є батьком. – засміялась Олена Василівна.
Я дивилась на свою свекруху і тихо плакала. Яка жінка! Я не знаю,чи змогла б таке ж зробити для по-суті чуої для себе людини. Таку умову поставити сину?
А ви б змогли?
Головна картинка ілюстративна.
