Богдан сидів на веранді, тримаючи в руках аркуш, який знайшов на столі. Він перечитував записку вже втретє, хоча кожне речення запам’ятав після першого читання.
«Богдане. Ми давно стали чужими людьми. Думаю, нам треба розійтися, поки ми ще маємо шанс окремо зустріти свою долю. Не хочу більше жити так, як жили останні роки. Хата моя, батьки залишили її мені, тому збирай свої речі й виїжджай. Я повернуся ввечері».
Він поклав аркуш на стіл, але через кілька секунд знову взяв його. Провів пальцем по складці посередині, розгорнув і перечитав ще раз.
Богдан приїхав кілька годин тому, поставив на стіл куплені дорогою продукти, залишив у передпокої букет і навіть не встиг перевдягнутися. Він думав, що Алла зустріне його вдома. Телефоном попереджати не став, бо хотів зробити їй сюрприз.
З Аллою Богдан познайомився на першому курсі педагогічного інституту. Вона навчалася на сусідньому потоці, часто приходила до бібліотеки, а він кілька разів бачив її біля розкладу занять.
Одного ранку вона сама підійшла.
— Ти Богдан, правда?
— Так.
— З нашого інституту?
— Ага.
— Я Алла. Ми на лекції з методики разом сиділи.
Він тоді ледве відповів щось притомне. Увечері товариш підсміювався:
— Ти хоч зрозумів, що вона з тобою знайомитися прийшла?
— Зрозумів.
— То чого стояв, наче тебе викликали до директора?
— Не знаю.
Наступного дня Богдан приніс Аллі конспект, який вона попросила. Вони після занять пішли разом до зупинки, потім почали зустрічатися. Алла говорила багато, швидко розповідала про батьків, про село, про те, що після інституту хоче працювати в школі. Богдан більше слухав.
— Ти чого мовчиш? — запитала вона його після першого спільного заняття.
— Слухаю.
— А я думала, ти мене не помічаєш.
— Помічаю.
— То чого не підходив?
Богдан усміхнувся.
— Не знав, що сказати.
— Можна було сказати «привіт».
Відтоді вона сама часто його знаходила після лекцій. Вони сиділи в студентській їдальні, ділили одну порцію вареників, бо грошей у Богдана було небагато, а потім разом ішли до гуртожитку.
Він приходив до Алли після занять, допомагав їй носити книжки, проводжав на автобус. На канікули вони роз’їжджалися по домівках і довго говорили телефоном.
Коли настав час знайомитися з її родиною ближче, Богдан старався допомогти по господарству. Тесть показував йому сарай, просив полагодити хвіртку, перенести дошки, щось підкрутити в машині. Богдан не відмовлявся.
Теща дивилася на нього уважно.
— Ти роботящий, це добре, — сказала вона одного разу. — Але треба мати щось своє.
— Будемо мати.
— Всі так кажуть.
Її слова запам’яталися. Богдан хотів, щоб у нього з Аллою було власне життя, а не постійна залежність від батьків.
Після весілля він переїхав до Алли. Тесть мовчав, а теща не втрачала нагоди нагадати:
— Богдане, не став машину тут, я потім не виїду.
Або:
— Не бери з комори дошки, вони нам потрібні.
Одного разу вона сказала прямо:
— Ти повинен розуміти, що це наш дім. Ти тут зять.
Богдан нічого не відповів. Увечері він сказав Аллі:
— Давай будемо будуватися.
— Де?
— У нас на подвір’ї є місце. Твій батько казав, що можна.
— Ти справді хочеш?
— Так.
— Нам це зараз не по кишені.
— Значить, будемо робити поступово.
Почали з маленького будинку. Богдан працював удень, а вечорами допомагав майстрам, їздив за матеріалами, рахував витрати. Алла теж працювала в школі, перевіряла зошити за кухонним столом, готувала уроки.
Коли вони почали будувати окремий будинок, він узяв старий зошит і записував туди кожну витрату. Алла сміялася:
— Ти навіть цвяхи записуєш?
— Якщо не записувати, потім не знатимеш, куди гроші пішли.
— А якщо записувати?
— Тоді теж не знатимеш, але хоча б побачиш.
Перший рік вони жили в одній кімнаті, бо решта будинку ще не була готова.
Коли з’явилися діти, будинок уже був готовий. У Богдана з’явився чіткий порядок: робота, дім, діти, покупки, ремонт.
Алла працювала в школі, а йому довелося їздити на заробітки, бо на вчительську зарплату сім’ю не прогодуєш.
Пізніше, коли діти підросли, вони вже самі вирішували, хто миє посуд, хто забирає молодшу зі школи, хто купує продукти. Богдан любив ці роки, хоча часу на спокійні вечори майже не було.
Коли він повертався після чергової поїздки, діти бігли до машини.
— Тату, що привіз?
— А ви спочатку скажіть, як тут без мене.
— Все нормально.
Алла стояла трохи далі.
— З дороги відпочинь.
— Я скучив.
— Ми теж.
Тоді йому здавалося, що цього достатньо.
Пізніше він почав помічати, що Алла не цікавиться його роботою. Якщо він розповідав про свої мандри, вона слухала кілька хвилин, а потім переводила розмову на свої справи.
Богдан іноді стояв посеред кухні й не розумів, коли саме вони перестали питати одне одного про звичайні речі.
Після того як діти виїхали, це стало особливо помітно. Він купував продукти на двох, але часто вечеряв сам. Алла могла пройти кухнею, взяти чашку чаю й піти до себе.
— Ти будеш їсти?
— Ні, я не хочу.
— Я приготував твою улюблену страву.
— Я не голодна і після шостої не їм.
Наступного разу він уже не казав.
Коли він вирішив повернутися додому назавжди, то купив для Алли квіти. Він не хотів починати розмову з претензій.
Хотів просто сказати:
— Алло, я тепер удома.
Хотів запропонувати разом переробити веранду, посадити ще кілька дерев, поїхати до сина на вихідні.
Він уявляв, як поставить квіти на стіл, приготує вечерю, розповість їй про своє рішення. Можливо, вони нарешті поговорять без поспіху.
Двері будинку були відчинені. Алли не було.
На столі лежав аркуш.
Тепер Богдан сидів із ним на веранді.
Він підвівся, зайшов у будинок і підійшов до шафи. Відкрив дверцята, побачив свої сорочки, куртки, документи…
Документи поклав у стару шкіряну папку. Одяг — у дорожню сумку. На кухні залишив усе, що купив дорогою.
Перед виходом Богдан зупинився біля шафи у коридорі. Там досі стояла фотографія з їхнього весілля. Молоді, усміхнені, вони дивилися в об’єктив. Богдан узяв рамку, але через кілька секунд поставив назад.
На подвір’ї він замкнув будинок, поклав сумку в багажник і сів за кермо. Перед тим як рушити, довго дивився на вікна.
Потім завів машину.
Дорога через село була майже порожня. Богдан їхав повільно, тримаючи руки на кермі. Очі постійно наповнювалися сльозами, він витирати їх не встигав і кілька разів зупинявся, щоб подивитися вперед.
