— Не зважай, – каже мені Петро, – Не варта та справа твої сліз. Порадій за Орисю, бачиш вона щаслива у тій сім’ї.
Але як я маю не зважати, як мене так зневажили та ще й привселюдно? Такої несправедливості я аж ніяк не заслужила. Щоб от так при всіх свасі в ноги кланятись, а мені тицьнути щось аби було.
І ніби забуто скільки я всього для них зробила, ніби, отой ціпок із яким я ледь дибаю не від праці важкої заради добробуту їхнього з’явився, а від доброго дива.
— Мамо, та в тебе усе є, дім – повна чаша, – леститься донька мені вже назавтра, – Що тобі ще треба як все собі заробила? А у свекрухи і половини немає твого. Тож їй потрібніше.
І вона не розуміє, що справа тут не у тому кому більше потрібно, а втому, що вона нас от так поділила. Що ні їй, ні зятю моєму і до голови не прийша доля ніж мені біля господарки була. Вже за рік вона і вчиться у мене і вдягнена гарно і не в гуртожитку – квартиру орендує.
Але дівоча доля коротка, на другому курсі пішла Орися вже заміж за Дмитра а на третьому пішла на заочне, бо вже не могла на пари й ходити – при надії.
Онуків у нас одразу двоє з’явилось. Радість подвійна і подвійне мені навантаження. Квартиру молодим я оплачувала, на життя гроші давала ще й мусила на ремонт у хаті нашій сільській заробити, бо повернутись і бігати на двір до вбиральні, смішно.
От так три роки і бачу, що гроші крізь пальці а толку – нуль. Вирішила вже ото не бавитись, а брати квартиру молодим. Добре, що у доньки і куми і друзі студенти не бідні, там крапля, там крихта, а напозичала на перший внесок, я ті гроші рік віддавала.
Нічого, спершу важко було, але вже потім і донька вийшла на роботу із гарною зарплатнею і зять працював. То мені вже й простіше стало. Я лиш квартиру випло, що мене вони ображають.
Ще мені сорока не було, як поїхала я на заробітки у Португалію. Донька в одинадцятий клас саме пішла, дівчина дуже розумна, а вчити ми її не могли із Петром, бо хоч і одна вона у нас, та освіта якої вона хотіла нам була не по кишені.
Ще я думала, що якось викрутимось, та от їздила в Київ до сестри і ми із нею разом до того інституту пішли. Ой, а там авто одне краще іншого стоять, а студенти і студентки – пани і барині, одне вперед одного і всі такі, що куди мою Орисю серед того панства, хай і з розумом?
Тож сіла і поїхала, аби дитині кращлачувала і передачі передавала, а жили вони на свої.
Рік за роком і таки ми за вісім років уже боргів не мали. Навіть ремонт у квартирі зробила доня гарний і сучасний. Просто казка а не квартира.
Повернулась я в Україну років із п’ять тому. Здоров’я підвело і праця важка біля лежачих людей мені намарне не минула, бо я вже й сама насилу руки і ноги переставляла.
Куди не зверталась, а мені руками розводять: занедбали себе і пізно звернулись. Підтримати можемо, а от повернути як було запізно. Якби раніше?
А куди раніше, як у голові одне – борги, виплати, та добробут дитини єдиної? Кликав мене Петро додому хоч у відпустку, а як я мала їхати, як гроші на дорогу витратити знаючи, що треба на внесок заробити?
Не чекала я що на руках мене носитимуть. Не ждала, що прямо до землі вклониться хтось, але й такої байдужості не очікувала. Донька і зять все більше до свахи їздять.
Виправдання у них гарне: ми із Петром удвох, а вона там одна. Бачте, я ж на все заробила, і паркан, і хата тепла, і в хаті все є, а у свахи ніц немає і все треба допомагати і купувати.
Ще я якось і це могла пережити, хоч уже тоді мені кішки на душі скребли, але не того, що мене от так при гостях буде зневажено. Обернувся ювілей свахи для нашої родини великим розбором “польотів”.
Скажу наперед, що мала я день народження у квітні, то діти мені покривало гарне з Закарпаття привезли. Якісна річ. видно що дорога і ручна робота. Я дякувала красно.
А от свасі до ювілею телевізор презентували. Ледь з авто коробку витягли, там така діагональ, що в пору замість столу до гостей ставити. Десять чоловік сяде і не затісно.
— То вам, мамо, аби не сумували поки онуки у місті, – каже моя Орися свекрусі. – Ви бачите погано, то тут усе вам буде видно.
Я й оніміла. Розплакалась і вийшла з хати. За мною і доня, і сваха, і Петро, і зять. Всі біжать і питають що то стало мені так різко. Ніхто навіть не подумав, як мене образили щойно. В голову їм не прийшло.
— То та сиділа в своїй хаті, дивилась як стіни лупляться і навіть не думала щось зробити і ти їй телевізор? А матері, яка тобі і дім, і в дім, і до дому, так і покривало згодиться? Така мені ціна у тебе, доню?
— Боже, мамо, та ти про що? У тебе в кожній кімнаті по телевізору, нащо тобі ще? Все є, ми й не знаємо, що везти. Хочеш, то ми тобі завтра такий же привезем: курям у сарай став, тільки не ображайся, мамо.
— А хіба у телевізорі справа, дитино? – кажу вже крізь сльози, – Навіть те, що ти не розумієш чого я так реагую уже мені образливо.
Петро каже: “Порадій за доньку, не бери до серця”. Але скажіть, хіба не буде млоїти і жалем накривати таке ставлення? От ви б не образились на доньку?
Головна картинка ілюстративна.