fbpx
Без категорії
— Боже, поможи! — почала просити Христина. — Засип до сватів снігом, пороби перемети, захурдели, щоб світу білого не було видно. Хай до весни не доб’ються до нас. А там, може, дівку собі другу приглядять

Христинка ще з дитинства не любила зими. Холодно, снігу стільки, що з хати не вийдеш, поки батько не відкидає. А як відкидає, то все одно не поткнешся на вулицю, бо взуванки катма. Та ще кашлюки, які мати виганяє гіркою травою й лоєм овечим. Лежать тоді у просі гарячому на печі та духмяні груші й яблука гризуть, що насушили на узвар.

Пізніше розжилися і на кожушки з овчини собі та дітям, що підросли, й валянки биті. Брат Олекса ходив до школи, де батюшка навчав грамоти, то йому те все раніше придбали. Христинка теж, було, почала цікавитися псалтирем та запитувати за ті закарлючки у брата, навіть вивчила перші буквиці «аз, буки, веді, глагол, добро», та згодом батько гримнув на неї.

— Жінці дорога від печі та до порога, — сказав сердито.

Христинка сіла й узяла голку в руки. Вона вишиє рушника, на якому птиці райські дзьобиками вітаються і рожі яскраві. Поки шитиме, сніг розтане й справжні квіти зацвітуть у їхньому саду. Тоді можна буде, крім роботи, що мати поназагадують, ще й погратися та поспівати з дівчатами. До їхньої компанії й хлопці інколи прибиваються, але в них ігри інакші, хоч співають те саме. Один, Степан, старший років на два від неї, торік цілу жменю смажених горіхів їй насипав і кульбаби нарвав жмуток. А вона горіхи взяла, а кульбабу викинула, сказала, що бур’ян. А тепер згадала і шкода. Вона вишила б і кульбабу, та заполочі такої жовтої немає і не бачила цієї квітки ні на рушниках, ні на сорочках.

А сьогодні вибігла надвір і завмерла. Довкола біла срібляста свитина в коліна деревам, понамітало й пагорби біля повіток, хліва, хоч батько з Олексою вчора прочистили стежки. Вони з матір’ю все пораються в хаті, прибирають до сватання. Згадала про свою печаль, і аж замлоїло під грудьми. Їй тільки 16 восени виповнилося, а мати вже видають заміж. Парубок із сусіднього села, батьки багатенькі, то їм треба робочу невістку, бо єдину дочку заміж уже віддали, син залишився.

— Мамо, я ще й не нагулялася, — казала, коли та з батьком радилася, що, мовляв, далекі родичі не проти їхнє дитя до себе взяти.

— Ти в цьому нічого не тямиш, а колись спасибі скажеш, — це мати їй. — Та й не така вже ти молоденька. Парасчина Санька ще молодша, а вже дитя бавить. І чоловік гарний, і свекруха, як мати рідна.

Батько тільки сопів, шкодуючи меншеньку дочку, та проти жінчиного вирішив не йти.

— Ти, дочко, послухай материної поради. Ми люди небагаті, землі як кіт наплакав, а ще ж Олексі доведеться вділити, як надумає відійти від нас. А то люди заможні та й родичі далекі, не зобидять тебе.

— Та й бачили, як Тиміш на тебе косував, коли на храм приїжджали до нас у гості. Нічого, що неговіркий та непоказний, зате, кажуть, там такий хазяїн, що батька вже обійшов. І косарка в них, і молотарка, і повен хлів худоби, — додала мати.

Так нічого дівчина й не добилася. Непоступлива була мати, незговірливий батько.

А сьогодні вискочила Христинка на вулицю, й не зимно їй.

— Боже, поможи! — почала просити. — Засип до сватів снігом, пороби перемети, захурдели, щоб світу білого не було видно. Хай до весни не доб’ються до нас. А там, може, дівку собі другу приглядять.

— Христинко, ти куди ділася?! Іди допоможеш тісто замісити. Та й теля треба до корови підпустити.

— Іду, — нехотя обізвалася. Нічого не хотілося їй робити, хоч любила готувати страви й хату прибирати. Все уміла: і прясти, і ткати, і борщі смачні та пироги готувати. А тепер, виходить, усе те буде для родини чужої, для чоловіка, противного їй.

— Боже, поможи, — попросила ще раз із вірою, аж у серце гаряча хвиля хлюпнула. А в хаті отченаш тихенько перед іконами проказала і вже спокійно стала ладнати тісто на пироги.

Увечері батько молитву проказав, за ним і вони дружно. Сіли вечеряти. Батько мовчки їв капусту смажену й голубці з кашею гречаною, пироги з горохом та вареники з картоплею. Олекса їв, аж за вухами лящало, тільки дівчата відсовували страви та запивали гіркоту прийдешнього сватання узваром.

Наостанок мати ще й душаники рум’яні подала. Батько аж крекнув, бо дуже вже полюбляв ту смакоту, хоч і рідко вона готувалася. То Текля, ще перед тим як садити пироги в піч, конопляного насіння насмажила та перетерла в макітрі, тоді окропу туди й тим молочком, процідженим крізь сито, залила коржі, на воді й олії замішані. А потім із пирогами разом у піч і засунула. Христинка дуже вже любила ту страву, та не схотіла цього разу їсти. Батько аж голову підвів від миски полив’яної.

— Чи ти не захворіла часом? — спитав турботливо.

— Біля печі вчаділа, то голова болить. Надвір вийду, на свіже повітря, то воно й попустить. А тоді вже й поїм гарненько…

Христинка в чобітки на босу ногу та свитину й хустину теплу вхопила й із хати прожогом — ніби й справді погано стало. І просто в сніг, що уже встигло намести до порога. Все подвір’я у переметах, і під ворітьми тінь темна. Вона їй назустріч. І страху не було, а так ніби хто підказував, що робити.

І руки сильні до неї, й голос знайомий. Степанко!

— Чув, що сватають тебе? Чи ж правда? — спитав приглушено і шапку нащось зняв.

— Що ж мені, Степанку, робити? — вона йому та в сльози. — Не люблю я його!

І раптом парубок на руки її та в свитину до себе.

— Моя будеш! Нікому тебе не віддам! А батьки мої поймуть…

Та геть із нею від воріт, тільки курява біла за ними встелила. Христинка не пручалася, лише міцніше притискалася до широких грудей…

…Усе це розповіла мені колись бабуся. Батьки її недовго гнівалися, бо Степан (мій майбутній дідусь) був теж із небідної та поважної родини, та й молоді перепросили потім їх. Коли надворі хурделить, я завжди згадую своїх рідненьких і цю романтичну історію.

Автор – Валентина Розуменко-Невінчана.

За матеріалами – Українське слово,

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook