Зелене волосся сережка в носі і ще з десяток в брові, короткий рваний топ і тaту y формі чeрепа.
— Знайомся мамо це моя кохана дівчина, Оленка.
«Боженько дай сили»- подумала я ледь не знепритомнівши.
Ні я не консервативна. Я цілком сучасна жінка, редактор журналу, але до “такого” була не готова.
Про Оленку чула давно. Мій син програміст захоплено розповідав про талановитого веб-дизайнера, яка працювала з ними над одним проектом. Її креативності не було меж, і то було щастя що вона погодилась їм допомогти, адже була затребувана і мала щільний графік.
«Вона гарна, розумна, весела, прекрасно малює , багато подорожує, і так багато читає». Так сяючи розповідав про неї мій син за традиційним недільним пирогом.
— Чи ти бува не закохався сину? А якщо так, не чекай, досить в своїй холостяцькій квартирі сидіти. Одружуйся, я внуків хочу!
Та розмова відбулась давно і вони справді, на мою радість, почали зустрічатись, проте Оленка знайомитись з майбутньою свекрухою не поспішала:
— Дай нам спочатку самим зрозуміти чи будемо ми разом довго, і лиш упевнившись впустимо в своє життя батьків.
Упевнились. І ось сьогодні прийшли знайомитись.
Я остовпіла. Стояла і слова вимовити не могла.Чекала кого завгодно, але не “Таку”.
— Мені треба присісти, – ледь мовила.
А в голові одна думка витісняла іншу: “Хоча б не з тих, що по підвалам швендяють, мати рідна а якщо вона сeктантка якась і вже втягнула Сергія? А може одна з тих відьом що по неділях показують?”
Сергій з Оленою переглянулись і від душі розсміялись:
— Я виграла, – крізь сміх сказала Оленка, – де у Вас заспокійливе, мамо?
Тим “мамо” вона звалила мене наповал. А доки я приходила в себе, все ще сміючись, Оленка розповідала, що з Сергієм посперечались на мою реакцію. Він був певен що в мене “залізні” нерви і “стальна воля”, а Оленка запевняла, що то маячня і мені потрібно буде оговтатись.
«Як її спровадити? Як врятувати сина? Адже осліп, геть здоровий глузд втратив. Хоча один вечір потерплю, послухаю, придивлюсь. Свого вoрога треба знати…»
А тим часом Оленка спритно накрила на стіл, ніби, то я була гостею, а вона жила тут.
— Сідаймо, я з роботи зголодніла, – гостинно запросила Олена.
Ми тоді просиділи до ранку. Дівчина була ще кращою ніж описував син. Надзвичайно розумна, цілеспрямована, добре вихована, тактовна. Я була зачарована і на прощання назвала її “донечкою”.
І було гучне весілля з феєрично-екстравагантною нареченою. А потім посипались онуки. Їх у мене четверо поки.
Оленка з Сергієм живуть душа в душу. Мають свою справу, свій дім, свою машину і свою міцну родину. Зовнішність Оленки кардинально змінилась: вона не носить топів, зате зробила ще з десяток тaту, її довге зелене волосся перетворилось на коротенького “їжака”, який щодень змінює колір.
Згадуючи пережите, я замислююсь, що було б якби тоді я не прийняла “такої” невістки. Якби втрутилась зі своїми переживаннями і переконаннями і почала б “рятувати” сина? Як часто ми судимо людей по зовнішності, навіть, не поцікавившись ким вона є?
І скільки матусь руйнують сімейне життя своїх дітей лиш тому, що все не так. Не так мама уявляла майбутнє своєї дитиночки. Не таку пару треба її маляті. І де та грань, між життєвою мудрістю і фанатичним відстоюванням своєї думки, навіть ціною щастя власних дітей?
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.
