Брата свого чоловіка я побачила на весіллі вперше і не була та подія для мене знакова. Я й подумати не могла, що через роки все так обернеться.

З Юрком ми одружилися молодими і я вже була при надії на весіллі, саме це й стало причиною весілля, якщо вже так бути відвертою. Чи я кохала? Та звичайно, що не було такого почуття, як в кіно, була якась симпатія, було бажання довідатися, а що там далі, що то таке стосунки, от і довідалися.

Батьки наші були не раді, що з його боку, що з мого, але що вже мали робити? Я ніде не вчилася, бо вже піклувалася про дитину і не планувала нікуди вступати, бо навіщо – в селі й так багато роботи біля господарки та дітей. але мама моя наполягла на тому аби я через кілька років таки вступила на заочну форму і мала професію:

– Життя попереду ще довге і не знати де ви будете жити і як.

Вона наче в воду дивилася, бо дуже скоро ми з Юрком зрозуміли, що ми геть різні люди і нам не подобається жити разом. На той момент у мене було вже двоє дітей, тому ми порадилися з чоловіком і вирішили, що нікому не скажемо про своє рішення не бути парою, а переїдемо в місто і там вже будемо жити так, як захочемо.

– Я буду тобі допомагати з усім, – клявся мені чоловік, – тільки давай поїдемо подалі від батьків.

І я знайшла привід для переїзду – довчуся і буду працювати за професією. Мама з радістю згодилася.

І отак ми стали міськими жителями. Юрко знімав мені з дітьми квартиру, підкидав грошенят, а сам вів себе як холостяк. Доходило до смішного, що він міг у нас і їсти і жити, але ходив на побачення.

Я поки не зосереджувалася на особистому житті, бо хотіла піти працювати за професією, адже я була менеджером і такі професії якраз тоді перебували в попиті.

Так ми прожили в місті п’ять років і наші батьки не здогадувалися про такі наші стосунки, поки на порозі нашої квартири не став брат Юрка, Микола. І ось тут я зрозуміла, що не того брата вибрала собі в чоловіки.

Між нами проскакували іскри, але якщо йому зізнатися, що я вже давно не дружина для Юрка, то тоді наші батьки дізнаються і буде стільки галасу, що не знати чи всі після того ще будуть один з одним говорити. Але якщо не скажу, то втрачу справді коханого чоловіка.

В пригоді став випадок. Микола спізнився на останній автобус і вернувся до нас переночувати. Ми чекали на Юрка, бо він мав прийти, але Микола сказав, що ще піде по місту побродить і я не думала, що там він і зустріне брата з його дівчиною. Микола кинувся того совістити:

– В тебе така гарна дружина, а ти що витворяєш?

– Як тобі подобається, то й забирай, – відказав Юрко, – Ми вже давно не разом, просто перед батьками отак кажемо аби претензій не було, що весілля робили і з грошима помагають.

Микола вернувся і ми відверто поговорили.

– Буває таке, що розумієш, що з самого початку людина не твоя, але всі тебе аж в плечі штовхають до того правильного рішення – сім’ї, і не можеш вже нічого й зробити, бо ж всі знають, як правильно, а ти вже мовчи, – казала я йому, – Так і в нас вийшло. Ми були дуже молоді, думали, що старші за нас все вирішать і що весілля – то вже все, закінчення всіх наших негараздів. А то лиш ми так собі додавали проблем…

Звичайно, що було потім таке, що мене й Миколу хотіли родичі совістити та роз’єднати, бо як так. Але ми вже були свідомі того, чого хочемо і не поступилися. У нас вже четверо діток, одна велика родина і ми щасливі, що вистояли в боротьбі за щастя.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page