“Братіку, що ти таке кажеш, – дивиться на мене сестра здивовано, – У тебе ж усе є, братіку. Ну отримаєш ти тих кілька тисяч, для тебе дріб’язок, на раз у ресторан сходити. А мені так цілий статок. Не шкода мене, то хоч доньку мою пожалій”. Навіть дружина мені каже, що я не правий, але я впевнений, що повинен зробити саме так і не інакше.

Батьки наші розлучились десять років тому, уже коли ми із сестрою дорослими були. Оскільки квартира була на чотирьох оформлена, то так кошти і поділили. Мама придбала за свою частину квартирку маленьку собі. Сестра із чоловіком авто придбала, а я вклав гроші в розвиток власної справи.

Минули роки. Сестра розлучилась і проживала останні три роки при мамі із донькою своєю. Я ж дуже гарно піднявся. Роки безсонних ночей і невтомної праці дали результат – нині моя справа не тільки приносить прибуток, а ще й активно розвивається. Перспективи дуже хороші.

І от, пів року тому мами моєї не стало. Ми провели її в останню путь, усе як годиться. Я не став із сестрою одразу обговорювати питання спадку. не на часі було, але коли минув час і треба вже вступати у спадок, я до неї прийшов із цією розмовою.

Запропонував їй або викупити мою частку у спадковій маминій квартирі, або ми квартиру продаємо і гроші навпіл розділяємо. Усе справедливо і за законом.

Сестра одразу почала просити мене не робити так. Чомусь, вона вирішила, що якщо я маю власну справу і живу краще від неї, то у маминій квартирі вона лишитись повинна.

Я дуже здивувався, адже саме те, що я знаю ціну грошам і допомогло мені досягти того, що маю нині. Та й для мами ми були діти. Що я що сестра моя. Чого має бути інакше і з якого дива я маю відмовлятись.

Жінка каже, що у нас машина вартує втричі дорожче і я повинен поступитись, сестра телефонує щоденно, а я й досі не розумію. чому маю зробити так як вони кажуть.

Я ж не прошу чужого, не забираю останнє. Мені моє потрібно, от і все. А ви б відмовились?

01,04,02023