Баба Катря сиділа на лікарняному ліжку, спершись на високу подушку, і з таким виглядом вивчала газету «Вісник села», ніби там друкували не прогноз погоди, а некролог її особистого щастя. У палаті пахло хлоркою, ліками і безнадією.
— Слухай, синуню, — гукнула вона молодого лікаря, який якраз заглянув перевірити тиск сусідці. — Там дощі малюють. Написано: «Злива на весь тиждень». Ти розумієш, що це означає? Моя картопля в землі просто згниє. Випиши мене завтра. Ну, під мою відповідальність.
Лікар навіть голову не підняв від своєї папки з аналізами.
— Катерино Василівно, ви до суботи тут. Потім подивимось.
— До суботи? — голос баби Катрі злетів до ультразвуку. — Вона ж там згниє! Хто її витягне, просушить? Кроти? Вона ж там лежить, бідна, мокра, чекає. Випиши, я вранці піду. На першу електричку встигну.
— Не підете, — спокійно сказав лікар. — У вас процедури. І крапельниці. Картопля — це не серце, вона почекає.
Лікар вийшов, а баба Катря зсунулася вниз по подушці, зобразивши на обличчі світову скорботу. Її сусідка по палаті, яка вже другу годину розгадувала один і той самий кросворд, відірвалася від журналу.
— Чого ти виєш, Василівно? Подзвони дітям. Зараз у всіх машини, приїдуть і за годину все розкидають.
— Дітям… — Катря важко зітхнула. — У сина в місті наради якісь щодня. Він там такий поважний, що скоро в двері не пролазитиме через ту поважність. А донька в університеті, лекції читає. Їм та картопля тільки у вигляді пюре в ресторані цікава. Гроші шлють, кажуть: «Мамо, покинь той город, ми тобі фуру тої бульби купимо». А як я його кину? Це ж святе.
Вона трохи помовчала, витираючи ніс краєм ситцевої хустки.
— Онук є. Максимко. Йому сімнадцять. Востаннє бачила, як він ще в пісочниці сидів. Кажуть, виріс, плечі широкі, а в голові — тільки ті комп’ютери.
— От і хай їде, — припечатала сусідка. — Чого йому в місті сидіти? Повітрям подихає, лопату потримає. Корисно для постави.
Катря трохи повагалася, пожувала губами, а тоді рішуче витягла з-під подушки телефон. Пальці довго шукали потрібний номер у списку.
— Вікторіє? — голос Катрі вмить став слабким, тремтячим, майже нечутним. — Та нічого, лежу. Крапають щось. Лікар каже, стан стабільний, але серце… Серце за город болить, доню. Дощі йдуть. Все пропаде. Та ні, нікого не треба. Я сама якось. Як випишуть, поповзу на колінах, по одній штучці буду вибирати. Якщо не впаду там прямо в борозні.
На іншому кінці щось швидко заговорили. Катря слухала, хитаючи головою, і час від часу гучно втягувала повітря носом.
— Та куди там Максимку… Він же й лопати в руках не тримав. Ще пораниться, не дай Боже. А там роботи — ну, на пару годин. Всього три рядочки я посадила цього року. Маленький клаптик. Навіть не втомиться. Ключ за блакитним тазом на веранді, якщо що. Але не треба, хай дитина відпочиває… Ой, щось мені недобре, медсестру покличу. Бувай.
Вона натиснула «відбій» і підморгнула сусідці.
— Буде завтра Максим. І дівчинку якусь, мабуть, притягне. Головне — сказати, що там три ряди. Про три ряди вони завжди вірять.
Автобус «Богдан» висадив Максима та Юлю на узбіччі біля іржавої зупинки. Навколо пахло полином, сухою землею і чимось таким, чого в місті ніколи не почуєш.
— Ого, — Юля озирнулася довкола. — Тут горизонт видно! Не забудований.
— Тут головне — не застрягнути в цьому горизонті, — Максим підтягнув рюкзак. — Бабуся сказала: три ряди. Це швидко. Викопаємо, закинемо в погріб і ввечері будемо вже вдома.
— Ти впевнений, що пам’ятаєш, де хата?
— Та пам’ятаю. Тут одна вулиця. Десь біля великої яблуні.
Вони пішли розбитою дорогою. Максим намагався виглядати впевнено, хоча останній раз був тут, коли йому ледве виповнилося сім. Юля ж зупинялася біля кожного паркану, розглядаючи чорнобривці та соняшники.
— Дивись, які вони величезні, — вона тицьнула пальцем у соняшник, що схилив голову під вагою насіння. — Як з картинки.
— Це їжа, Юль. Село — це великий завод з виробництва їжі. Ходімо, бо не встигнемо.
Вони знайшли потрібний двір. Стара хвіртка жалібно скрипнула. Під блакитним тазом на веранді справді лежав важкий залізний ключ. У хаті було прохолодно, пахло сушеними травами і старим деревом. Максим швидко скинув джинси, натягнув старі спортивки, які знайшов у шафі, і витягнув з комірчини дві лопати та старе відро.
— Тримай знаряддя праці, — він простягнув Юлі відро. — Твоя задача — збирати. Моя — добувати.
Вони вийшли на город. Максим став на початку першого ряду.
— Ось, дивись. Три ряди. Бачиш, бадилля сухе? Оце воно.
— Я думала, картопля — це кущі, — Юля обережно наступила на землю кросівками.
— Це і є кущі, просто вони вже померли заради нашого обіду. Давай, погнали.
Максим встромив лопату в землю. З першим натиском щось хруснуло. Він вивернув пласт землі, і на поверхню вивалилися жовті, гладенькі картоплини.
— Ого! — Юля присіла навпочіпки. — Дивись, яка чиста і велика.
— Звісно, справжня. Збирай давай.
Минула година. Перші три ряди закінчилися підозріло швидко. Максим витер піт з чола і озирнувся.
— Слухай, Юль, а далі що?
За парканчиком, який складався з декількох похилених жердин, город продовжувався. І там було не три ряди. Там було ціле море пожухлого бадилля, яке тягнулося аж до самого саду з яблунями.
— Може, це теж її? — Юля вказала на безкраї плантації.
— Бабуся сказала — три ряди. Але подивись, паркана майже немає. Хіба вона могла посадити тільки цей клаптик? Це ж нелогічно. Мабуть, вона переплутала або просто хотіла, щоб я не злякався.
— Ну, якщо ми вже тут, то давай далі. Не лишати ж половину в землі. Глянь, яка вона там велика.
Максим зітхнув, перейшов умовну межу і знову встромив лопату. Тут картопля була іншою — темнішою, з червонуватим відтінком.
— Ця крутіша, — зауважила Юля. — Мабуть, елітний сорт.
Вони працювали ще три години. Сонце почало припікати. Руки налилися важкістю, а відро здавалося з кожним разом все важчим. Максим уже не розмовляв, він просто механічно копав, намагаючись не думати про те, коли закінчиться цей нескінченний ряд.
— Я більше не можу, — Юля сіла прямо на землю біля наповненого відра. — Мені здається, ми викопали вже тонну.
— Зараз, ще трохи. Он до тієї лавки докопаємо і перепочинемо.
Вони нарешті дійшли до краю ділянки, де біля сараю стояла стара дерев’яна лава. Максим упав на неї, витягнувши ноги. Навпроти, через невисоку загорожу, на такій самій лавці сидів літній чоловік. На ньому була вицвіла кепка, а в руках він тримав товсту палицю, на яку спирався підборіддям. Чоловік мовчки спостерігав за молодими людьми хвилин десять.
— Ти чий, хлопче? — нарешті запитав він густим басом. — Петрівни онук?
— Так, — Максим витер обличчя футболкою. — Приїхав допомогти, поки вона в лікарні.
— А-а-а, ну копайте, копайте, — дідусь якось дивно посміхнувся в густі сиві вуса. — Діло хороше. Молодець, що бабусю не забуваєш.
— Та вже майже закінчили, — сказав Максим, дивлячись на купи картоплі, що лежали вздовж борозни. — Навіть не думав, що її так багато. Бабуся казала — три ряди всього.
— Три ряди? — дід Микола хмикнув. — Ну, вона жінка скромна. Слухай, ви ж, мабуть, зголодніли? Чотири години на сонці махати — це не в комп’ютері кнопки тиснути.
— Є таке, — зізналася Юля. — У нас тільки бутерброди були.
— Тоді я вас пригощу свіженькою картопелькою. Моєю. Ви ж он що зробили.
Максим глянув на город, потім на діда, потім знову на город. Якась холодна здогадка почала повільно пробиратися вздовж хребта.
— Діду, а де закінчується город баби Катрі?
Дід Микола повільно підвівся, обвів ціпком перші три ряди жовтої картоплі.
— Отам. Де три ряди жовтої — там Катрі. А там, де червона пішла, де парканчик завалений — то вже моє. Ви, можна сказати, мені норму на два дні вперед викопали.
Максим застиг. Юля повільно опустила погляд на свої брудні руки.
— Ми… ми вашу картоплю викопали? — прошепотів Максим.
— Та не переживай ти так, — дід Микола підійшов ближче до перелазу. — Я ж бачу — люди стараються. Я спочатку думав вийти, нагнати вас. Думав, якісь міські забрели грабувати посеред білого дня. А потім дивлюсь — ні, обличчя знайоме. Ти ж як малий був, у мене яблука крав. Пам’ятаєш яблуню велику?
— Пам’ятаю, — Максим винувато опустив голову. — Вона була десь тут.
— Немає її вже. А ми з Катрею сусіди дружні. Я їй по господарству, вона мені пиріжків занесе. Оту частину загорожі самі прибрали, щоб не обходити через вулицю, як треба поговорити. Так що все нормально. Викопали — то й викопали. Мені ж легше.
Ввечері на веранді у діда Миколи було особливо затишно. Пахло смаженою картоплею з салом і кропом.
— То ви тепер кожен рік будете приїжджати? — запитав дід, розливаючи по горнятах узвар.
— Доведеться, — зітхнув Максим. — Якщо бабуся дізнається, що я помилився городом, вона мені до пенсії це згадуватиме.
— А мені сподобалося, — раптом сказала Юля. — Тут тихо. І телефон не дзвонить кожні п’ять хвилин, бо зв’язку немає.
— Зв’язок тут тільки з космосом, — підтвердив дід Микола, показуючи на величезні зорі, що розсипалися по небу. — Дивіться, яка краса. В місті такого не показують.
Наступного ранку вони зайшли в лікарню до баби Катрі. Вона вже виглядала значно краще, навіть щоки порожевіли.
— Ну що, Максимку? — вона вхопила онука за руку. — Викопав мої три рядочки?
— Викопав, бабусю. Все в порядку. І твої три ряди, і діда Миколи тридцять три.
Катря на мить замовкла, кліпнула очима, а потім хитро посміхнулася.
— Ой, то ви і Миколі допомогли? Який ти в мене молодець. Я ж казала Вікторії — дитина золото.
— Бабусю, ти знала, що я переплутаю?
— Я знала, що ти захопишся, — вона поплескала його по руці. — Картопля, вона така — як почнеш, важко зупинитися.
Коли вони вже сиділи в автобусі, Юля притулилася до вікна.
— Максе, ти фото зробив тієї гори картоплі?
— Ні. Не до того було.
— От і я ні. Мама не повірить, що я весь день у землі порпалася.
— Значить, наступного року доведеться брати камеру. І професійну лопату.
