Лідка повернулася додому пізно ввечері. У квартирі тихо і чисто. Їсти не хочеться, спати теж. Не хочеться навіть світло чи телевізор вмикати. І переодягатися ліньки. На душі важко. Сіла в крісло і пригадала, як у молодості за нею, красунею, увивалось багато хлопців, а вона не поспішала відповідати взаємністю. Була переконана, що вартує не якихось залицяльників-однолітків, а статного вихованого чоловіка.
…Підстаркуватий патлатий науковець, з двоповерховим будинком на березі річки, покликав молоду вродливу Лідку заміж невдовзі після знайoмства, і та, не вагаючись, сама не розуміючи, чому, погодилася. «Не можу втямити, що наша перебірлива Лідка знайшла у цьому непримітному чоловікові. Любов зла – полюбиш і кoзла», – пліткували на весіллі подружки нареченої.
– Будеш у мене купатися в розкоші, як вареник у маслі, – шепотів Василь на вушко Лідці за весільним столом. Він не міг намилуватися своєю нареченою-красунею. Та ідилія тривала недовго. Майже відразу після одруження виявилось, що обранець аж надто занудний, скупий і ревнивий. Через рік Лідка зібрала речі і з маленькою дитиною на руках повернулася до своїх батьків. Влаштувалася на роботу, в центрі міста купила квартиру.
Із улесливим Сашком Лідка познaйомилася на корпоративній вечірці. Він такий, як у книгах – герой, і як у мріях – вродливий та кароокий. Залицявся гарно: дарував квіти, влаштовував романтичні посиденьки із пелюстками троянд у ліжку. Лідка й сама не помітила, як Сашко перебрався до неї. Тепер же він не те, що квітів, а навіть буханця хліба додому не приносив. Жив на всьому готовому, ніби той aльфонс. Та Лідка на це не зважала, вона поринула у почуття, повністю віддаючи себе і не просячи нічого взамін. Так тривало кільканадцять років, а потім aльфонс зник так же несподівано, як і з’явився. Вибрався із квартири потайки, прихопивши із собою не лише свої, а й Лідчині речі.
…У двері подзвонили. Лідка, оговтавшись від спогадів, пішла відкривати. На порозі побачила молодого високого шатена.
– Ви до мене?
Той ствердно кивнув головою і простягнув великий букет жовтих троянд.
На якусь секунду Лідка заціпеніла, а потім замислилась, як бути: запросити цього красеня до оселі чи відправити геть…
– Та ви проходьте до вітальні, а я квіти у воду поставлю, – непевно пробурмотіла Лідка і пішла на кухню.
Взяла найкращу кришталеву вазу, наповнила її водою і обережно поставила туди троянди.
– Може, все-таки зізнаєтеся, хто ви? – ставлячи вазу на журнальний столик, запитала Лідка.
– Я… Я брат твоєї подруги. Я той, на кого ти чекаєш усе життя, – мовив лагідним баритоном.
Лідка в голову взяти не могла, що за брат, якої подруги? А чоловік продовжував «нарізати» про те, що вона найкраща, що він все життя хотів одружитись тільки на ній, але не встигав запропонувати руку й серце.
Вона не вірила своїм вухам. Озирнулась на вазу з трояндами, побачила, що вони добряче «підгуляли». Тоді запитала прямо:
– Так чого ти хочеш?
– Лідочко… п’ятдесят гривень… душа просить.
Лідка зачинила двері і голосно засміялась:
– Ти бач, розмріялась вона.
Автор – Любов Сташенко.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини».
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.