Будинок Софії стояв на самому краю селища, там, де асфальтована дорога закінчувалася і починалася звичайна ґрунтова стежка. Міцний, добротний, складений з червоної цегли, з широкою заскленою верандою та високим дерев’яним парканом.
Вона придбала його п’ять років тому, коли ще працювала бухгалтером у місті й по крихтах, місяць за місяцем, відкладала на щось своє, на щось справді справжнє.
Вклала в цей будинок абсолютно все. Всі заощаджені кошти до копійки, весь вільний час після роботи, всі сили та енергію. Сама обирала фарбу й фарбувала стіни в світлі, теплі тона, годинами ходила по меблевих магазинах, вибираючи кожен стілець, саджала у дворі молоді яблуні, які тепер уже давали перші плоди, доглядала за кожною дрібницею в саду, щоб усе виглядало ідеально.
Кожен вбитий цвях тут був її особистим, обдуманим рішенням. Кожна підлогова дошка. Кожен посаджений квітковий кущ у саду.
Вона з раннього дитинства звикла покладатися тільки на себе та свої сили. Завжди. Тільки так. На батьків особливо розраховувати не доводилося — батько пішов із сім’ї рано, коли їй було сім, мати була постійно зайнята важкою роботою та простим виживанням.
Ніхто нічого Софії не дарував просто так і не обіцяв золотих гір. Усе, що в неї було в житті, вона заробила своєю наполегливою працею, своїми зусиллями.
З Богданом вони зустрічалися рівно пів року. Зовсім недовго для якихось серйозних висновків і рішень. Стосунки розвивалися повільно, дуже обережно, як у двох дорослих людей, які вже встигли розчаруватися в попередніх стосунках.
Він приїжджав на вихідні з міста, де працював на заводі інженером, вони гуляли тихими вулицями селища, вечеряли разом, багато й подовгу розмовляли про все на світі.
Про спільне майбутнє говорили тільки побіжно, без конкретики та планів. Софія свідомо не квапилася робити поспішні висновки. Він теж, як їй здавалося збоку, особливо не поспішав.
У суботу вранці, коли вона неквапливо поливала свої улюблені квіти на просторій веранді, Богдан несподівано подзвонив. Голос був найзвичайнісний, спокійний, нічого підозрілого.
— Слухай, Софі, давай сьогодні заїдемо до моєї мами ненадовго, на хвилинку? Вона вже давно хоче з тобою нормально познайомитися ближче.
Софія витерла мокрі руки об свій старий садовий фартух. Подумала пару секунд.
— Добре, давай. Чому б і ні? Познайомитися з батьками — це нормально й цілком правильно.
Через годину він під’їхав до її будинку на своїй синій потертий машині. Вона вийшла з хвіртки, ретельно зачинила замок, сіла в салон поруч із ним. Поїхали знайомою, багато разів проїждженою дорогою.
По дорозі він мовчав помітно більше звичайного. Софія спокійно дивилася у вікно на повільно пропливаючі повз поля з пшеницею й не надавали його мовчанню якогось особливого значення.
Люди бувають мовчазними, коли серйозно думають про щось своє, це нормально.
Вони приїхали до невеликого старого будинку в сусідньому селищі, кілометрах у п’ятнадцяти звідси. Богдан вийшов із машини, ввічливо відчинив їй двері з боку пасажира. Вона пішла за ним слідом до облупленого ґанку.
Біля самого входу, просто на землі, стояли два великі потерті валізи в старих чохлах. І спортивна сумка темного кольору. І кілька пакетів, туго набитих якимись речами.
Софія сповільнила свій крок. Зупинилася, нахмурившись.
— Це що таке? Що це за речі?
Богдан не відповів відразу на запитання. Просто мовчки підійшов до вхідних дверей і різко штовхнув їх рукою.
Із будинку повільно вийшла огрядна жінка приблизно шістдесяти років з яскраво пофарбованим хімічним рудим волоссям, одягнена в барвистий домашній халат.
За нею — ще одна жінка, помітно молодша, років сорока п’яти, худа й висока, з незадоволеним, постійно втомленим обличчям.
— Ось, мамо, це Софія, моя дівчина, — сказав Богдан, киваючи в бік Софії. — Софі, це моя мама, Ольга Іванівна. Знайомтеся.
Мати дуже уважно, відверто оцінююче обвела Софію важким поглядом із голови до самих ніг. Повільно, задумливо кивнула з виглядом досвідченого знавця.
— Ну привіт, дівчино. Я Ольга Іванівна, як син уже сказав тобі. А це ось моя рідна сестра Марина, ми з нею разом виросли. Ми з нею трохи поживемо у вас у будинку, поки тут цей клятий ремонт іде.
Софія повільно кліпнула очима. Цілком не зрозуміла сенс сказаного.
— Що? Вибачте, я не зрозуміла. Який ремонт? І при чому тут я й мій будинок?
— Ну тут у нас у будинку почався капітальний ремонт, — недбало махнула рукою Ольга Іванівна, ніби йшлося про щось цілком очевидне. — Дах повністю міняють, стіни штукатурять заново. Жити тут просто фізично неможливо стало. Пил стоїть суцільним стовпом, шум іде з раннього ранку до пізнього вечора. А у вас, Богдан мені розповідав, будинок великий, просторий. Місця точно вистачить усім із головою, не тісно буде.
— Зачекайте хвилинку, — повільно, з явно наростаючим нерозумінням сказала Софія. — Який конкретно ремонт? І при чому тут мій особистий будинок?
— Ну як при чому? — цілком щиро здивувалася свекруха, округляючи нафарбовані очі. — Ви ж із моїм Богданом разом уже живете, зустрічаєтеся. Значить, і будинок у вас тепер спільний, сімейний, один на двох.
— Ми не разом у тому конкретному сенсі, у якому ви зараз думаєте й розумієте. І будинок мій. Тільки мій. Особисто мій, оформлений на мене.
Ольга Іванівна помітно піджала свої нафарбовані губи. Примружила очі підозріло.
— Богдане, ти що їй зовсім нічого заздалегідь не сказав, не попередив?
Богдан стояв біля своєї машини, засунувши руки глибоко в кишені джинсів, і вперто мовчав. Дивився кудись убік, на старий похилий паркан сусідів.
— Що саме не сказав мені? — запитала Софія, повільно повертаючись до нього всім тілом.
Він незграбно, винувато знизав плечима.
— Ну мама мене дуже попросила допомогти. На тиждень усього. У них там дійсно ремонт серйозний, капітальний.
— І ти просто вирішив, що можна привезти їх у мій будинок? Без попередньої розмови зі мною? Без моєї прямої згоди на це?
— Ну я щиро думав, що ти не будеш особливо проти цього. Будинок у тебе й справді великий, цілих три кімнати вільних.
Софія гостро відчула, як усередині щось повільно, але вірно холодіє. Повільно, але цілком і абсолютно незворотно.
— Сідайте всі в машину, — сказала вона рівним, спокійним, контрольованим голосом. — Їдемо до мого будинку. Прямо зараз, без розмов.
Богдан мовчки кивнув у відповідь. Ольга Іванівна задоволено хмикнула про себе, остаточно вирішивши, що питання вже повністю вирішене на її користь. Тітка Марина мовчки підняла один із важких валіз обома руками й понесла його до багажника машини.
Усі вони завантажилися в тісну машину вчотирьох. Богдан завів гучний двигун. Поїхали назад тією самою дорогою. Софія сиділа на передньому сидінні й вперто мовчала. Просто дивилася у вікно на добре знайому дорогу, на поля.
Через двадцять хвилин їзди під’їхали до її будинку на краю селища. Богдан акуратно припаркувався біля старої дерев’яної хвіртки. Вийшов, відчинив важкий багажник. Почав методично діставати валізи, сумки та пакети.
Ольга Іванівна першою рішуче пройшла через скрипучу хвіртку у двір. Неквапливо, з виглядом господині, пройшлася по всій ділянці, уважно й прискіпливо оглядаючи молоді яблуні, акуратні клумби з яскравими квітами, широку засклену веранду, перевіряючи стан кожної рослини. Схвально кивала головою з виглядом досвідченого знавця нерухомості та будівництва.
— Гарний будинок, добротний, — сказала вона вголос, радше звертаючись до себе, ніж до інших. — Міцний, це видно відразу неозброєним оком. З толком побудований, не абияк, не на швидку руку.
Софія мовчки відчинила важкі вхідні двері навстіж. Усі зайшли всередину вервечкою, один за одним.
Ольга Іванівна відразу ж пішла по всіх кімнатах, зовсім не питаючи ні дозволу, ні схвалення. Заглянула в простору світлу спальню, у велику кухню з широким вікном, у невелику комору, де акуратними рядами стояли банки з домашніми заготовками. Відчинила двері на засклену веранду, вийшла туди, постояла, уважно оглядаючи абсолютно все навколо.
Велася саме так, ніби вже давно, багато років тут жила. Ніби це її власна особиста територія, її законні володіння. Ніби вона просто повернулася в рідний будинок після дуже довгої поїздки до далеких родичів в інше місто.
Тітка Марина мовчки стояла в вузькому передпокої з важкою валізою в обох руках і терпляче чекала, коли їй скажуть, куди конкретно її поселять.
Ольга Іванівна повернулася назад у вітальню, важко, з явним зусиллям опустилася на м’який диван, досить і задоволено посміхнулася.
— Будинок великий, просторий, — сказала вона дуже задоволено, повільно оглядаючи всю кімнату оцінюючим поглядом. — Місця всім точно вистачить спокійно. Ми з моєю Мариночкою тут поживемо.
Софія стояла біля дверей у вітальню, не заходячи всередину. Обличчя залишалося абсолютно спокійним, без найменших емоцій на ньому.
Усередині все миттєво вибудувалося в одну жорстку, кристально ясну пряму лінію. Без сумнівів. Без коливань. Без найменшого страху наслідків.
Богдан стояв біля вікна, вперто й наполегливо відводив свій погляд убік вулиці. Мовчав уперто. Ніби важливе питання вже давно остаточно вирішене всіма й обговоренню взагалі не підлягає.
Будинок Софії стояв на самому краю селища, там, де асфальтована дорога закінчувалася і починалася звичайна ґрунтова стежка. Міцний, добротний, складений з червоної цегли, з широкою заскленою верандою та високим дерев’яним парканом. Вона придбала його п’ять років тому, коли ще працювала бухгалтером у місті й по крихтах, місяць за місяцем, відкладала на щось своє, на щось справді справжнє.
Вклала в цей будинок абсолютно все. Всі заощаджені кошти до копійки, весь вільний час після роботи, всі сили та енергію. Сама обирала фарбу й фарбувала стіни в світлі, теплі тона, годинами ходила по меблевих магазинах, вибираючи кожен стілець, саджала у дворі молоді яблуні, які тепер уже давали перші плоди, доглядала за кожною дрібницею в саду, щоб усе виглядало ідеально. Кожен вбитий цвях тут був її особистим, обдуманим рішенням. Кожна підлогова дошка. Кожен посаджений квітковий кущ у саду.
Вона з раннього дитинства звикла покладатися тільки на себе та свої сили. Завжди. Тільки так. На батьків особливо розраховувати не доводилося — батько пішов із сім’ї рано, коли їй було сім, мати була постійно зайнята важкою роботою та простим виживанням. Ніхто нічого Софії не дарував просто так і не обіцяв золотих гір. Усе, що в неї було в житті, вона заробила своєю наполегливою працею, своїми зусиллями.
З Богданом вони зустрічалися рівно пів року. Зовсім недовго для якихось серйозних висновків і рішень. Стосунки розвивалися повільно, дуже обережно, як у двох дорослих людей, які вже встигли розчаруватися в попередніх стосунках. Він приїжджав на вихідні з міста, де працював на заводі інженером, вони гуляли тихими вулицями селища, вечеряли разом, багато й подовгу розмовляли про все на світі. Про спільне майбутнє говорили тільки побіжно, без конкретики та планів. Софія свідомо не квапилася робити поспішні висновки. Він теж, як їй здавалося збоку, особливо не поспішав.
У суботу вранці, коли вона неквапливо поливала свої улюблені квіти на просторій веранді, Богдан несподівано подзвонив. Голос був найзвичайнісний, спокійний, нічого підозрілого.
— Слухай, Софі, давай сьогодні заїдемо до моєї мами ненадовго, на хвилинку? Вона вже давно хоче з тобою нормально познайомитися ближче.
Софія витерла мокрі руки об свій старий садовий фартух. Подумала пару секунд.
— Добре, давай. Чому б і ні? Познайомитися з батьками — це нормально й цілком правильно.
Через годину він під’їхав до її будинку на своїй синій потертий машині. Вона вийшла з хвіртки, ретельно зачинила замок, сіла в салон поруч із ним. Поїхали знайомою, багато разів проїждженою дорогою.
По дорозі він мовчав помітно більше звичайного. Софія спокійно дивилася у вікно на повільно пропливаючі повз поля з пшеницею й не надавали його мовчанню якогось особливого значення. Люди бувають мовчазними, коли серйозно думають про щось своє, це нормально.
Вони приїхали до невеликого старого будинку в сусідньому селищі, кілометрах у п’ятнадцяти звідси. Богдан вийшов із машини, ввічливо відчинив їй двері з боку пасажира. Вона пішла за ним слідом до облупленого ґанку.
Біля самого входу, просто на землі, стояли два великі потерті валізи в старих чохлах. І спортивна сумка темного кольору. І кілька пакетів, туго набитих якимись речами.
Софія сповільнила свій крок. Зупинилася, нахмурившись.
— Це що таке? Що це за речі?
Богдан не відповів відразу на запитання. Просто мовчки підійшов до вхідних дверей і різко штовхнув їх рукою.
Із будинку повільно вийшла огрядна жінка приблизно шістдесяти років. Повна, масивна, з яскраво пофарбованим хімічним рудим волоссям, одягнена в барвистий домашній халат. За нею — ще одна жінка, помітно молодша, років сорока п’яти, худа й висока, з незадоволеним, постійно втомленим обличчям.
— Ось, мамо, це Софія, моя дівчина, — сказав Богдан, киваючи в бік Софії. — Софі, це моя мама, Ольга Іванівна. Знайомтеся.
Мати дуже уважно, відверто оцінююче обвела Софію важким поглядом із голови до самих ніг. Повільно, задумливо кивнула з виглядом досвідченого знавця.
— Ну привіт, дівчино. Я Ольга Іванівна, як син уже сказав тобі. А це ось моя рідна сестра Марина, ми з нею разом виросли. Ми з нею трохи поживемо у вас у будинку, поки тут цей клятий ремонт іде.
Софія повільно кліпнула очима. Цілком не зрозуміла сенс сказаного.
— Що? Вибачте, я не зрозуміла. Який ремонт? І при чому тут я й мій будинок?
— Ну тут у нас у будинку почався капітальний ремонт, — недбало махнула рукою Ольга Іванівна, ніби йшлося про щось цілком очевидне. — Дах повністю міняють, стіни штукатурять заново. Жити тут просто фізично неможливо стало. Пил стоїть суцільним стовпом, шум іде з раннього ранку до пізнього вечора. А у вас, Богдан мені розповідав, будинок великий, просторий. Місця точно вистачить усім із головою, не тісно буде.
— Зачекайте хвилинку, — повільно, з явно наростаючим нерозумінням сказала Софія. — Який конкретно ремонт? І при чому тут мій особистий будинок?
— Ну як при чому? — цілком щиро здивувалася свекруха, округляючи нафарбовані очі. — Ви ж із моїм Богданом разом уже живете, зустрічаєтеся. Значить, і будинок у вас тепер спільний, сімейний, один на двох.
— Ми не разом у тому конкретному сенсі, у якому ви зараз думаєте й розумієте. І будинок мій. Тільки мій. Особисто мій, оформлений на мене.
Ольга Іванівна помітно піджала свої нафарбовані губи. Примружила очі підозріло.
— Богдане, ти що їй зовсім нічого заздалегідь не сказав, не попередив?
Богдан стояв біля своєї машини, засунувши руки глибоко в кишені джинсів, і вперто мовчав. Дивився кудись убік, на старий похилий паркан сусідів.
— Що саме не сказав мені? — запитала Софія, повільно повертаючись до нього всім тілом.
Він незграбно, винувато знизав плечима.
— Ну мама мене дуже попросила допомогти. На тиждень усього-то. У них там дійсно ремонт серйозний, капітальний.
— І ти просто вирішив, що можна привезти їх у мій будинок? Без попередньої розмови зі мною? Без моєї прямої згоди на це?
— Ну я щиро думав, що ти не будеш особливо проти цього. Будинок у тебе й справді великий, цілих три кімнати вільних.
Софія гостро відчула, як усередині щось повільно, але вірно холодіє. Повільно, але цілком і абсолютно незворотно.
— Сідайте всі в машину, — сказала вона рівним, спокійним, контрольованим голосом. — Їдемо до мого будинку. Прямо зараз, без розмов.
Богдан мовчки кивнув у відповідь. Ольга Іванівна задоволено хмикнула про себе, остаточно вирішивши, що питання вже повністю вирішене на її користь. Тітка Марина мовчки підняла один із важких валіз обома руками й понесла його до багажника машини.
Усі вони завантажилися в тісну машину вчотирьох. Богдан завів гучний двигун. Поїхали назад тією самою дорогою. Софія сиділа на передньому сидінні й вперто мовчала. Просто дивилася у вікно на добре знайому дорогу, на поля.
Через двадцять хвилин їзди під’їхали до її будинку на краю селища. Богдан акуратно припаркувався біля старої дерев’яної хвіртки. Вийшов, відчинив важкий багажник. Почав методично діставати валізи, сумки та пакети.
Ольга Іванівна першою рішуче пройшла через скрипучу хвіртку у двір. Неквапливо, з виглядом господині, пройшлася по всій ділянці, уважно й прискіпливо оглядаючи молоді яблуні, акуратні клумби з яскравими квітами, широку засклену веранду, перевіряючи стан кожної рослини. Схвально кивала головою з виглядом досвідченого знавця нерухомості та будівництва.
— Гарний будинок, добротний, — сказала вона вголос, радше звертаючись до себе, ніж до інших. — Міцний, це видно відразу неозброєним оком. З толком побудований, не абияк, не на швидку руку.
Софія мовчки відчинила важкі вхідні двері навстіж. Усі зайшли всередину вервечкою, один за одним.
Ольга Іванівна відразу ж пішла по всіх кімнатах, зовсім не питаючи ні дозволу, ні схвалення. Заглянула в простору світлу спальню, у велику кухню з широким вікном, у невелику комору, де акуратними рядами стояли банки з домашніми заготовками. Відчинила двері на засклену веранду, вийшла туди, постояла, уважно оглядаючи абсолютно все навколо.
Велася саме так, ніби вже давно, багато років тут жила. Ніби це її власна особиста територія, її законні володіння. Ніби вона просто повернулася в рідний будинок після дуже довгої поїздки до далеких родичів в інше місто.
Тітка Марина мовчки стояла в вузькому передпокої з важкою валізою в обох руках і терпляче чекала, коли їй скажуть, куди конкретно її поселять.
Ольга Іванівна повернулася назад у вітальню, важко, з явним зусиллям опустилася на м’який диван, досить і задоволено посміхнулася.
— Будинок великий, просторий, — сказала вона дуже задоволено, повільно оглядаючи всю кімнату оцінюючим поглядом. — Місця всім точно вистачить спокійно. Ми з моєю Мариночкою тут поживемо.
Софія стояла біля дверей у вітальню, не заходячи всередину. Обличчя залишалося абсолютно спокійним, без найменших емоцій на ньому.
Усередині все миттєво вибудувалося в одну жорстку, кристально ясну пряму лінію. Без сумнівів. Без коливань. Без найменшого страху наслідків.
Богдан стояв біля вікна, вперто й наполегливо відводив свій погляд убік вулиці. Мовчав уперто. Ніби важливе питання вже давно остаточно вирішене всіма й обговоренню взагалі не підлягає.
Софія мовчки розвернулася й вийшла з вітальні. Пройшла в свою спальню твердим, рішучим кроком. Відчинила стару дерев’яну шафу, дістала з самої верхньої полиці товсту теку з важливими документами.
Повернулася у вітальню. Поклала важку теку на стіл прямо перед Ольгою Іванівною з глухим, рішучим звуком.
— Ось, будь ласка, — сказала спокійно, цілком без емоцій у голосі. — Усі документи на будинок. Можете уважно подивитися й вивчити.
Ольга Іванівна з явним подивом взяла теку обома руками. Відкрила першу сторінку. Швидко пробігла очима по перших рядках.
— І що саме я повинна тут побачити такого?
— Те, що будинок оформлений виключно на мене одну. Тільки моє прізвище стоїть у всіх цих паперах, більше жодного іншого. Купила я його задовго до знайомства з вашим сином Богданом. На свої кровні, чесно зароблені гроші. Він до цього конкретного будинку не має жодного стосунку. Цілком жодного.
— Ну так ви ж разом тепер живете, зустрічаєтеся, — почала була Ольга Іванівна, але голос її помітно став менш упевненим і твердим.
— Ні, — дуже твердо й рішуче перебила Софія. — Не разом у юридичному сенсі. Ми просто зустрічаємося, ходимо на побачення. Це зовсім, абсолютно не означає, що він має якесь право розпоряджатися моїм особистим будинком. Або приводити сюди сторонніх людей без моєї прямої особистої згоди на це.
— Богдане! — голосно обурилася мати, різко повертаючись усім тілом до сина. — Ти що їй не пояснив усе нормально, як треба?!
Богдан незграбно, винувато смикнув одним плечем.
— Я думав…
— Що саме ти там собі думав? — холодно й жорстко запитала Софія, дивлячись йому прямо й твердо в очі.
— Що ти не будеш проти допомогти нам. Ну справді, усього на один тиждень. Куди їм подітися з цим ремонтом?
— Це абсолютно не моя проблема. Цілком не моя. Я не давала жодної своєї згоди на це все. Мене навіть не спромоглися запитати заздалегідь, навіть не подзвонили. Ви просто взяли й вирішили все за мене, без мене.
Ольга Іванівна важко, з зусиллям піднялася з м’якого дивана. Її обличчя повільно, але вірно червоніло від сильного гніву й образи.
— Та як ти взагалі смієш так зі мною розмовляти! Я мати! Я його рідна мати, розумієш!
— Я це прекрасно бачу й розумію. Але до мого особистого будинку це не має абсолютно жодного стосунку. Жодного.
— Ти думаєш, нам справді більше нікуди йти жити?!
— Я думаю й упевнена, що ви прекрасно знайдете собі, куди піти. Готелі в райцентрі точно є. Знімне житло знайти можна. Друзі чи знайомі, напевно, у вас є в окрузі.
— Ми ж практично родичі! Практично одна сім’я вже!
— Ні, — дуже твердо й жорстко сказала Софія. — Ми не сім’я зовсім. Я з вашим сином просто зустрічаюся рівно пів року. Заміж за нього офіційно не виходила. Жодних серйозних обіцянок не давала. І жодного права жити в моєму будинку у вас немає. Абсолютно жодного права.
Тітка Марина тихо й обережно поставила свою валізу на підлогу.
— Ольго, може, справді підемо звідси, — неголосно й обережно сказала вона. — Не треба влаштовувати конфлікт на чужій території.
Але Ольга Іванівна не збиралася так просто й легко здаватися.
— Богдане, ти що, дозволиш їй так розмовляти з нами, з твоєю рідною матір’ю?!
Богдан стояв біля вікна, дуже блідий, з помітно спітнілими долонями. Вперто мовчав.
— Богдане! — підвищила голос мати майже до крику.
Він повільно, неохоче повернувся обличчям. Подивитися спочатку на спокійну Софію, потім на розлючену рідну матір.
— Мамо, може, справді не треба цього? Може, краще ви в готель поїдете на цей тиждень?
— Що?! — Ольга Іванівна просто не повірила своїм вухам. — Ти серйозно стаєш на її бік проти мене?!
— Я просто… Це її будинок, мамо. Вона повністю права за законом, це правда.
— Я тебе виростила цілком одна! Батько, паскуда така, пішов від нас, я тебе підняла одна! Усе своє життя на тебе поклала, все для тебе! А ти мені ось так?!
— Мамо, ну будь ласка, давай без цього всього, прошу тебе.
Софія спокійно пройшла до вхідних дверей. Відчинила їх навстіж. Стала поруч із відчиненими дверима.
— Візит закінчено, — сказала вона неголосно, але дуже чітко, ясно й твердо.
Ольга Іванівна стояла посеред кімнати, багряна від сильної злості, глибокої образи й приниження. Важко, шумно й уривчасто дихала.
— Ти ще дуже пошкодуєш про цей день, — зло процідила вона крізь стиснуті зуби.
— Ні, — абсолютно спокійно й упевнено відповіла Софія. — Не пошкодує. Ніколи в житті.
Тітка Марина мовчки взяла обома руками свою валізу. Вийшла першою за двері, не сказавши більше ні єдиного слова. Ольга Іванівна постояла ще секунд десять на місці, важко дихаючи, потім різко, з силою розвернулася й пішла швидкими кроками до виходу.
Богдан останнім повільно вийшов із будинку. Обернувся на самому порозі.
— Софі…
— Їдьте просто, — сказала вона рівно й твердо. — Просто їдьте звідси зараз.
Він мовчки кивнув. Вийшов у двір за іншими.
Софія зачинила за всіма ними важкі двері. Простояла цілу хвилину, притулившись до них спиною. Почула, як у дворі завелася машина. Як повільно виїхала за ворота й зникла.
Тиша. Повна тиша навколо.
Вона повільно, не поспішаючи пройшла у вітальню. Сіла на той самий м’який диван. Подивитися на товсту теку з документами, яка все ще лежала на столі.
Взяла її в руки. Акуратно прибрала назад на своє місце, в шафу на полицю.
Вийшла на веранду. Сіла в старе плетене крісло, яке сама колись давно пофарбувала білою фарбою. Спокійно подивилася на двір, на яблуні, на красиве західне небо над селищем.
Було дуже тихо. Дуже спокійно. Дуже мирно.
Вперше за весь цей дивний, напружений, важкий день вона відчула справжнє, глибоке, повне спокій у душі.
Будинок знову був просто будинком. Її особистим, рідним будинком. Не чиїмось хитрим планом на майбутнє. Не полем для маніпуляцій і психологічного тиску. Просто її власним будинком.
Вона налила собі гарячий свіжий чай у свою улюблену чашку. Сіла біля широкого вікна на кухні. Дивилася, як повільно темніє за вікном над селищем.
Телефон мовчав увесь вечір. Богдан не дзвонив, не писав повідомлень. Вона й не чекала цього особливо.
До ночі за вікном стало зовсім темно й тихо. Софія зачинила всі вікна в будинку, ретельно й надійно замкнула двері на міцні замки. Лягла спати в своєму зручному ліжку, у своїй затишній спальні, у своєму улюбленому будинку.
І спала спокійно, міцно, без перерв. Без тривог. Без сумнівів. Без неприємних снів і страхів.
Вранці вона прокинулася рано, разом із першими яскравими променями літнього сонця. Сонце яскраво й тепло світило у вікно. Птахи голосно й весело співали в саду.
Вона встала з ліжка, вмилася прохолодною водою з крана, одяглася в зручний робочий одяг. Вийшла у двір дихати свіжим повітрям.
Ретельно полила всі квіти на акуратних клумбах. Уважно перевірила яблуні, чи немає на них шкідників чи хвороб. Акуратно підмела мітлою доріжку від будинку до дерев’яної хвіртки.
Звичайний літній ранок. Її особистий ранок. У її власному будинку. На її землі.
І це було абсолютно й цілком правильно.
Через два дні Богдан написав коротке повідомлення в телефон.
«Вибач за все. Не подумав заздалегідь. Мама дуже наполягала, я просто не зміг їй відмовити».
Софія спокійно прочитала. Не відповіла ні єдиного слова. Просто мовчки видалила повідомлення з телефону.
Через тиждень він дзвонив кілька разів поспіль.
Вона не брала слухавку жодного разу.
Через місяць він приїхав до її будинку. Довго стояв біля зачиненої хвіртки, наполегливо дзвонив у двері, голосно грюкав.
Софія вийшла на ґанок. Спокійно, без емоцій подивилася на нього зверху.
— Що тобі потрібно тут?
— Поговорити нормально, спокійно. Я дуже хочу все виправити між нами, почати заново.
— Нічого виправляти вже. Усе й так гранично ясно й зрозуміло.
— Софі, я дійсно не хотів тебе образити…
— Знаю. Ти не хотів образити мене. Але зробив саме це. І це найголовніше в результаті.
— Дай мені хоч один шанс все виправити.
— Ні. Не дам.
Вона спокійно розвернулася й зайшла назад у будинок. Зачинила двері на надійний замок.
Він постояв біля хвіртки хвилин десять, потім сів у свою машину й повільно поїхав геть.
Більше не приїжджав до будинку. Не дзвонив по телефону. Не писав повідомлень.
Софія просто жила далі своїм життям. Працювала на віддаленій роботі за комп’ютером, ретельно доглядала за своїм будинком і садом, регулярно зустрічалася з друзями по вихідних. Звичайне, нормальне, спокійне життя.
Іноді її запитували знайомі люди, чи не самотньо їй зовсім одній у будинку.
Вона спокійно хитає головою з боку в бік.
— Ні. Зовсім не самотньо мені. Я з собою, зі своїми думками. А це набагато, незрівнянно краще, ніж із кимось, хто зовсім не поважає твої особисті кордони.
Будинок стояв на самому краю селища. Міцний, доглянутий, красивий, затишний. Її будинок. Її фортеця.
І ніхто більше ніколи не намагався вирішити за неї, хто саме в ньому житиме.
Восени вона посадила нові кущі пишних троянд біля веранди, додала кілька декоративних елементів на клумбах. Пофарбувала старий паркан свіжою яскравою фарбою. Придбала нове зручне м’яке крісло для вітальні.
Зимою по довгих вечорах сиділа біля теплого потріскуючого каміна з гарною цікавою книгою й гарячим ароматним чаєм.
Навесні знову пишно й красиво розцвіли яблуні у дворі будинку.
Життя йшло своїм природним, розміреним ладом. Спокійно. Розмірено. Передбачувано. Надійно.
І Софія була по-справжньому, щиро щаслива. Глибоко. Бо твердо знала одне: її будинок — це її справжня, неприступна фортеця. І абсолютно ніхто не має жодного права увійти туди без її особистого запрошення.
Ніхто й ніколи в житті..
Повернулася у вітальню. Поклала важку теку на стіл прямо перед Ольгою Іванівною з глухим, рішучим звуком.
— Ось, будь ласка, — сказала спокійно, цілком без емоцій у голосі. — Усі документи на будинок. Можете уважно подивитися й вивчити.
Ольга Іванівна з явним подивом взяла теку обома руками. Відкрила першу сторінку. Швидко пробігла очима по перших рядках.
— І що саме я повинна тут побачити такого?
— Те, що будинок оформлений виключно на мене одну. Тільки моє прізвище стоїть у всіх цих паперах, більше жодного іншого. Купила я його задовго до знайомства з вашим сином Богданом. На свої чесно зароблені гроші. Він до цього конкретного будинку не має жодного стосунку. Цілком жодного.
— Ну так ви ж разом тепер живете, зустрічаєтеся, — почала була Ольга Іванівна, але голос її помітно став менш упевненим і твердим.
— Ні, — дуже твердо й рішуче перебила Софія. — Не разом у юридичному сенсі. Ми просто зустрічаємося, ходимо на побачення. Це зовсім, абсолютно не означає, що він має якесь право розпоряджатися моїм особистим будинком. Або приводити сюди сторонніх людей без моєї прямої особистої згоди на це.
— Богдане! — голосно обурилася мати, різко повертаючись усім тілом до сина. — Ти що їй не пояснив усе нормально, як треба?!
Богдан незграбно, винувато смикнув одним плечем.
— Я думав…
— Що саме ти там собі думав? — холодно й жорстко запитала Софія, дивлячись йому прямо й твердо в очі.
— Що ти не будеш проти допомогти нам. Ну справді, усього на один тиждень. Куди їм подітися з цим ремонтом?
— Це абсолютно не моя проблема. Цілком не моя. Я не давала жодної своєї згоди на це все. Мене навіть не спромоглися запитати заздалегідь, навіть не подзвонили. Ви просто взяли й вирішили все за мене, без мене.
Ольга Іванівна важко, з зусиллям піднялася з м’якого дивана. Її обличчя повільно, але вірно червоніло від сильного гніву й образи.
— Та як ти взагалі смієш так зі мною розмовляти! Я мати! Я його рідна мати, розумієш!
— Я це прекрасно бачу й розумію. Але до мого особистого будинку це не має абсолютно жодного стосунку. Жодного.
— Ти думаєш, нам справді більше нікуди йти жити?!
— Я думаю й упевнена, що ви прекрасно знайдете собі, куди піти. Готелі в райцентрі точно є. Знімне житло знайти можна. Друзі чи знайомі, напевно, у вас є в окрузі.
— Ми ж практично родичі! Практично одна сім’я вже!
— Ні, — дуже твердо й жорстко сказала Софія. — Ми не сім’я зовсім. Я з вашим сином просто зустрічаюся рівно пів року. Заміж за нього офіційно не виходила. Жодних серйозних обіцянок не давала. І жодного права жити в моєму будинку у вас немає. Абсолютно жодного права.
Тітка Марина тихо й обережно поставила свою валізу на підлогу.
— Ольго, може, справді підемо звідси, — неголосно й обережно сказала вона. — Не треба влаштовувати конфлікт на чужій території.
Але Ольга Іванівна не збиралася так просто й легко здаватися.
— Богдане, ти що, дозволиш їй так розмовляти з нами, з твоєю рідною матір’ю?!
Богдан стояв біля вікна, дуже блідий, з помітно спітнілими долонями. Вперто мовчав.
— Богдане! — підвищила голос мати майже до крику.
Він повільно, неохоче повернувся обличчям. Подивитися спочатку на спокійну Софію, потім на розлючену рідну матір.
— Мамо, може, справді не треба цього? Може, краще ви в готель поїдете на цей тиждень?
— Що?! — Ольга Іванівна просто не повірила своїм вухам. — Ти серйозно стаєш на її бік проти мене?!
— Я просто… Це її будинок, мамо. Вона повністю права за законом, це правда.
— Я тебе виростила цілком одна! Батько пішов від нас, я тебе підняла одна! Усе своє життя на тебе поклала, все для тебе! А ти мені ось так?!
— Мамо, ну будь ласка, давай без цього всього, прошу тебе.
Софія спокійно пройшла до вхідних дверей. Відчинила їх навстіж. Стала поруч із відчиненими дверима.
— Візит закінчено, — сказала вона неголосно, але дуже чітко, ясно й твердо.
Ольга Іванівна стояла посеред кімнати, багряна від сильної злості, глибокої образи й приниження. Важко, шумно й уривчасто дихала.
— Ти ще дуже пошкодуєш про цей день, — зло процідила вона крізь стиснуті зуби.
— Ні, — абсолютно спокійно й упевнено відповіла Софія. — Не пошкодує. Ніколи в житті.
Тітка Марина мовчки взяла обома руками свою валізу. Вийшла першою за двері, не сказавши більше ні єдиного слова. Ольга Іванівна постояла ще секунд десять на місці, важко дихаючи, потім різко, з силою розвернулася й пішла швидкими кроками до виходу.
Богдан останнім повільно вийшов із будинку. Обернувся на самому порозі.
— Софі…
— Їдьте просто, — сказала вона рівно й твердо. — Просто їдьте звідси зараз.
Він мовчки кивнув. Вийшов у двір за іншими.
Софія зачинила за всіма ними важкі двері. Простояла цілу хвилину, притулившись до них спиною. Почула, як у дворі завелася машина. Як повільно виїхала за ворота й зникла.
Тиша. Повна тиша навколо.
Вона повільно, не поспішаючи пройшла у вітальню. Сіла на той самий м’який диван. Подивитися на товсту теку з документами, яка все ще лежала на столі.
Взяла її в руки. Акуратно прибрала назад на своє місце, в шафу на полицю.
Вийшла на веранду. Сіла в старе плетене крісло, яке сама колись давно пофарбувала білою фарбою. Спокійно подивилася на двір, на яблуні, на красиве західне небо над селищем.
Було дуже тихо. Дуже спокійно. Дуже мирно.
Вперше за весь цей дивний, напружений, важкий день вона відчула справжнє, глибоке, повне спокій у душі.
Будинок знову був просто будинком. Її особистим, рідним будинком. Не чиїмось хитрим планом на майбутнє. Просто її власним будинком.
Вона налила собі гарячий свіжий чай у свою улюблену чашку. Сіла біля широкого вікна на кухні. Дивилася, як повільно темніє за вікном над селищем.
Телефон мовчав увесь вечір.
Богдан не дзвонив, не писав повідомлень. Вона й не чекала цього особливо.
До ночі за вікном стало зовсім темно й тихо. Софія зачинила всі вікна в будинку, ретельно й надійно замкнула двері на міцні замки. Лягла спати в своєму зручному ліжку, у своїй затишній спальні, у своєму улюбленому будинку.
І спала спокійно, міцно, без перерв. Без тривог. Без сумнівів. Без неприємних снів і страхів.
Вранці вона прокинулася рано, разом із першими яскравими променями літнього сонця. Сонце яскраво й тепло світило у вікно. Птахи голосно й весело співали в саду.
Вона встала з ліжка, вмилася прохолодною водою з крана, одяглася в зручний робочий одяг. Вийшла у двір дихати свіжим повітрям.
Ретельно полила всі квіти на акуратних клумбах. Уважно перевірила яблуні, чи немає на них шкідників чи хвороб. Акуратно підмела мітлою доріжку від будинку до дерев’яної хвіртки.
Звичайний літній ранок. Її особистий ранок. У її власному будинку. На її землі.
І це було абсолютно й цілком правильно.
Через два дні Богдан написав коротке повідомлення в телефон.
«Вибач за все. Не подумав заздалегідь. Мама дуже наполягала, я просто не зміг їй відмовити».
Софія спокійно прочитала. Не відповіла ні єдиного слова. Просто мовчки видалила повідомлення з телефону.
Через тиждень він дзвонив кілька разів поспіль.
Вона не брала слухавку жодного разу.
Через місяць він приїхав до її будинку. Довго стояв біля зачиненої хвіртки, наполегливо дзвонив у двері, голосно грюкав.
Софія вийшла на ґанок. Спокійно, без емоцій подивилася на нього зверху.
— Що тобі потрібно тут?
— Поговорити нормально, спокійно. Я дуже хочу все виправити між нами, почати заново.
— Нічого виправляти вже. Усе й так гранично ясно й зрозуміло.
— Софі, я дійсно не хотів тебе образити…
— Знаю. Ти не хотів образити мене. Але зробив саме це. І це найголовніше в результаті.
— Дай мені хоч один шанс все виправити.
— Ні. Не дам.
Вона спокійно розвернулася й зайшла назад у будинок. Зачинила двері на надійний замок.
Він постояв біля хвіртки хвилин десять, потім сів у свою машину й повільно поїхав геть.
Більше не приїжджав до будинку. Не дзвонив по телефону. Не писав повідомлень.
Софія просто жила далі своїм життям. Працювала на віддаленій роботі за комп’ютером, ретельно доглядала за своїм будинком і садом, регулярно зустрічалася з друзями по вихідних. Звичайне, нормальне, спокійне життя.
Іноді її запитували знайомі люди, чи не самотньо їй зовсім одній у будинку.
Вона спокійно хитає головою з боку в бік.
— Ні. Зовсім не самотньо мені. Я з собою, зі своїми думками. А це набагато, незрівнянно краще, ніж із кимось, хто зовсім не поважає твої особисті кордони.
Будинок стояв на самому краю селища. Міцний, доглянутий, красивий, затишний. Її будинок. Її фортеця.
І ніхто більше ніколи не намагався вирішити за неї, хто саме в ньому житиме.
Восени вона посадила нові кущі пишних троянд біля веранди, додала кілька декоративних елементів на клумбах. Пофарбувала старий паркан свіжою яскравою фарбою. Придбала нове зручне м’яке крісло для вітальні.
Зимою по довгих вечорах сиділа біля теплого потріскуючого каміна з гарною цікавою книгою й гарячим ароматним чаєм.
Навесні знову пишно й красиво розцвіли яблуні у дворі будинку.
Життя йшло своїм природним, розміреним ладом. Спокійно. Розмірено. Передбачувано. Надійно.
І Софія була по-справжньому, щиро щаслива. Глибоко. Бо твердо знала одне: її будинок — це її справжня, неприступна фортеця. І абсолютно ніхто не має жодного права увійти туди без її особистого запрошення.
Ніхто й ніколи в житті.
Продовження у першому коментарі.
