Мій єдиний, мій любий Володя одружився. І на кому!
— Ти навіщо привів цю Наталку? Вона бідна, без батьків. Нехай би й жила далі зі своєю бабкою! — Я тоді, чесно кажучи, аж очі закотила від обурення. — Прийшла з одним пакетом.
Вона його, сина мого, не інакше як обкрутила. Мій Володя ж розумний, добрий, такий довірливий. Хіба про таку невістку я мріяла? Я ж бачила його з донькою сусідки, такою статною, або з його колишніми подружками — всі дівчата з приданим, з розумом. А ця…
Я вирішила їй показати, як то в порядних родинах ведеться, от і все.
Коли Володя повертався з роботи, я згадувала його колишніх дівчат, їхні чесноти, їхнє придане, їхню освіту. Хай знає, якого завидного нареченого вона вкрала!
Далі вчила її прибирати, бо я знала, в якій хаті вона жила, перекособоченій.
— Хіба так порядна господиня в хаті підлогу миє? Підлога повинна виблискувати. А посуд як ти помила? Хто так миє? Про прання — я взагалі мовчу. Чистота в домі — це обличчя господині! А борщ ти як зварила? Нічого не вмієш, що тут говорити.
І приходилося той борщ їсти та від печії кривитися, просила сина аби мені пігулки купував в місті, бо його дружина мене доводить.
Мій дім — мої правила. Кожен божий день я мала перевіряти її роботу, а це так стомлювало!
Чистота, порядок, білизна акуратно складена. І не дай Боже, на шкарпетці Володі я знаходила дірку.
Я грюкала дверима, ридала, голосила, а потім ковтала свої таблетки від нервів.
Ця Наталка була непробивна, нічого до неї не доходило. Так, робила те, що я кажу, але так-сяк, розумієте? Ніяк до неї не доходило, що просто має піти з мого будинку і від мого сина.
До мудрої дівчини давно б вже дійшло.
Якось прийшла її бабця, бо у Наталки був день народження. Прийшла не з порожніми руками – напекла пиріжків з капустою та картоплею, ви собі уявіть рівень достатку. І квіти прителепала, певно, біля дороги нарвала ті ромашки.
Прийшла і мала бачити, як її онука підлогу миє.
– Бачите, зранку погано помила і має перемивати. Негоже гостям ходити по брудній підлозі.
– Та я своя, – каже бабуся.
– Яка своя?, – кажу я і вже чую, як мені всередині все зводиться, – я з вами родичатися не планую. Ще чого захоче до нас перейти жити, вона ж уже ледве ходить!
Всілися десь через пів години за стіл, поки Наталка килимки витрусила та постелила, воду вилила і руки два рази помила, бо я до кухні з брудними руками не підпускаю.
– Від підлоги до тарілок? Ти вже не в бабусі живеш.
І ось вже всі сидять, я не готувала на її свято нічого, вона там щось готувала, смерділо на всю хату.
– Синку, сподіваюся, ти мені від здуття купив пігулки? Бачу, що знову пів ночі колотиме від таких наїдків.
Я так трішечки дзьобнула того варива, як бачу, син тягне руки до пиріжків, де олія аж капає і то не якісна, рафінована, а така домашня, що пахне смачно, але в смаженні гірка.
– І, синку, я б на твоєму місці не стала це їсти. Ще живіт й тобі скрутить, а тобі зранку на роботу.
Бабця застила, Наталка голову опустила. Хай їм буде соромно, що таке на стіл поставили, а не мені.
Але Володя тягне руки до тієї миски і тягне! Я схопилася за серце! Я ту миску з перед нього і на вулицю та псові викинула.
Далі вже сиділа під хатою, бо так мені скрутило живіт, що не могла стогону стримати. Але ніхто до мене не вийшов. Син завжди виходив, завжди приносив воду, вів під руку до хати. Завжди так було, але ця Наталка йому не дає матері помогти. Вона єдина причина мого стану.
Наступного дня вони зібралися і пішли до того старенького будиночку бабці.
Спочатку я не переживала!
– Нічого, нічого! Погуляє в приймах і назад прийде. Нема так добре, як вдома.
Але син не повертався. А далі навіть із днем народження мене не привітав. Вперше в житті.
Не розуміла, як можна проміняти свій дім, де підлога вимита правильно, тарілки виблискують, білизна випрана як треба на ту похилену стодолу?
– Я ж хотіла дитині тільки добра, а він і не згадує про матір, – розказувала я подругам в церкві.
Далі Наталка привела на світ сина, але мене не запросили на хрестини, хоч то в іншому кінці села, але в одному селі!
Я не стала йти дивитися на дитину, якби від іншої невістки, то так, але вона від мене сина відвернула!
– Була б у Володі інша дружина, і я б любила хлопчика. А так не маю серця, не можу себе пересилити, – казала подругам, а ті підтверджували, що онуки від сина, то інші, ніж від доньки.
– Колись одумається, – підтримували вони мене.
Так я й жила вірою в надією в те, що син вернеться, переказувала, що хворію, що тужу за ним, щоб прийшов, чекала на його прихід щодня. Його не було!
Але небо наді мною змилосердилося – не стало Наталки, як другу дитину на світ приводила.
– Ось воно як. Само собою все вирішилося! – Я зраділа. – Тепер Володя неодмінно повернеться.
Я чекала. Але він не йшов.
Я тобі сама пішла до тієї хати, ледве дійшла. Не впізнала спочатку, бо за ці роки й паркан новий і хату підняли та перекрили, ось як вони мого сина використовували!
Син мені зрадів, я це бачила. Я його обійняла, як маленького, цілувала і просила вернутися додому.
– Синку, ти ще молодий, все у тебе буде добре. Там краще знають, як твою долю навернути і вже тобі самі кажуть – не пара вона тобі була. Закрий цю сторінку і йди далі. дітей віддай на усиновлення, ще матимеш своїх з правильною дружиною, яка тобі вже долею приготована.
– Мамо, про що ти говориш? Я не розумію. Як ти можеш таке казати?
– Сину, хто тебе захоче з двома дітьми? А чоловік не може сам їх виховати! Ти ж розумний у мене, подумай, ти ж інститут закінчив, а в цій халупі жити хочеш?
– Це мої діти, – він це сказав з таким виразом, що я вирішила відступити.
Я вирішила, що доля знову все поверне так, як має бути, довірилася їй.
І що я чую – Володя поїхав з дітьми у місто і взяв з собою бабцю! Її, чужу, а не мене!
Мені ж залишив лише спогади в фотоальбомі, а їй – себе теперішнього. Де справедливість? Ось ці рученьки до мене тягнулися, уста казали, що люблять мене, завжди мене слухався, мені відкритки робив на свята з кольорового паперу. Я їх і досі зберігаю.
А тепер ось так?
І нема кому пожалітися, ніхто до мене не заходить. Я йду до Наталки:
– Верни мені сина, злодійко.
А та мені усміхається з портрету, наче не вона причина всього, що зі мною сталося.
Зараз вже й на ноги охляла, але як відпускає, то йду до неї.
Посиджу, поговорю, поскаржуся.
– Спати не можу, дім рипить, думаю, що Володя на порозі, схоплююся, а нема, лиш місяць світить у вікна. А далі вже й спання нема. Не тримаю вже господарку, навіть, кота не маю, крім тебе і поскаржитися нікому.
Я дивлюся на її фотографію на пам’ятнику. Вона ніби мені співчуває.
Звичайно, що не буду ввесь час сидіти, протру пам’ятник, буряни обірву, квіти піділлю та й додому.
– Ну, бавай, як ноги дозволять, то на другу неділю знову прийду, дочко.
Йду повільно, бо очі сльозяться від вітру, а всі сльози я вже виплакала над фотографіями.
