Було мені не запрошувати маму на ювілей до сина, та хіба ж могла я очікувати того, що оце нині закрутилось. Телефон мені червоний від дзвінків рідні. Особливо стараються брат із сестрою, не дає їм спокою та ситуація.
Наперед скажу, що я ніколи і нікого ні про що не просила. Не було такого, аби я з понурою головою і простягнутою рукою ішла до кого, не було. Допомогу приймала, вона мені зайва ніколи не була, але про те все я не просила.
Саме тому мені особливо дивно і прикро те, що ось зараз у родині нашій коїться, прикро мені на слова матері. Бачу, що сльози її щирі і все, що вона мені оце говорить – від душі. От тільки я ні вибачатись, ні перепрошувати не буду, адже не розумію, а чому власне, я повинна.
Так у житті склалось, що я залишилась одна з двома дітками маленькими. Чоловік мій у засвіти пішов, як тільки на світ з’явилась менша доня наша. Молоді ми були тоді, моєму Кирилу і 25 не виповнилось.
Знаєте, я важко ту новину переживала, але сльози слізьми, а їсти потрібно було. Я зателефонувала на роботу і попросила шефа надати мені роботу віддалено. Я бухгалтер, тож їздила в офіс двічі на тиждень і працювала з дому.
Однієї зарплатні на виплату усіх витрат, та ще й чималої суми яку ми брали на купівлю нашого дому. звісно не могло вистачити. Я брала підробітки і 24 години доби у мене були розписані похвилинно. Сон? А що то таке?
Батьки чоловіка якось пішли в себе і віддалились. Ні онуки, ні те, як і на що ми живемо їх не цікавило. Вони чекали від мене підтримки і часу на співчуття. Я ж була що та білка в колесі і окрім “угу” в трубку нічим допомогти не могла. Не мала ні ресурсу, ні можливості. Ми віддалились.
А от моя мама прекрасно мене розуміла, адже свого часу ставила нас трьох на ноги сама. Вони поговорили з братом і з сестрою і почали мені виділяти від усіх щомісячно по 4 тисячі гривень. Гроші для мене величезні, адже закривали вони велику таку діру в моєму бюджеті. Діти росли, потреби росли, я не знала відпочинку, але якось так і живемо досі. Десятий рік пішов без мого Кирила.
Саме ж сину ювілей був у минулому місяці – 10 років. Коли я запитала у нього, про що мріє і чого би він хотів, Аркадій попросив у мене новий телефон.
Потрібно сказати, що син у четвертому класі і користується він моїм старим смартфоном. Тріснутий екран, мало пам’яті плюс, апарат інколи сам собі господар вмикає те, що йому хочеться. Прохання сина не було забаганкою – в нинішніх реаліях то необхідність.
На саме свято я запросила і маму. хоч нічого грандіозного відзначати ми не планували. Я прекрасно розуміла, що застілля то більше для дорослих, як і наїдки. Ми з дітьми придбали піци. суші і я замовила величезний торт. Планувався вечір у теплій сімейній атмосфері.
— Телефо-о-о-н, – протягнула мама, коли син розпакував свій подарунок, – Дорогий, напевно.
Син із властивою дітям прямолінійністю і щирим захватом сказав, що такий коштує п’ять тисяч і саме про такий він мріяв і просив у мене.
— Мажори. – багатозначно глянула на мене мама. – Я собі відмовляю у чомусь, а ви телефони і піци з ролами купуєте. Ну, ну!
Мама ввесь вечір сиділа з обличчям глибоко ображеної людини. Посміхалась насилу, а вже коли йшла сказала, що нам із нею потрібно буде серйозно поговорити.
От і маю я тепер про що слухати. Бачте, сестра брат і мама від своїх сімей гроші забирають, допомагають мені, а я витрачаюсь на витрибеньки у вигляді непотрібного телефону і смаколиків вартісних. Усі мене картають і кажуть, що я не мала право так робити.
Але поясніть мені, хіба я повинна вибачатись?
Головна картинка ілюстративна.