Було мені не запрошувати маму на ювілей до сина, та хіба ж могла я очікувати того, що оце нині закрутилось. Телефон мені червоний від дзвінків рідні. Особливо стараються брат із сестрою, не дає їм спокою та ситуація

Було мені не запрошувати маму на ювілей до сина, та хіба ж могла я очікувати того, що оце нині закрутилось. Телефон мені червоний від дзвінків рідні. Особливо стараються брат із сестрою, не дає їм спокою та ситуація.

Наперед скажу, що я ніколи і нікого ні про що не просила. Не було такого, аби я з понурою головою і простягнутою рукою ішла до кого, не було. Допомогу приймала, вона мені зайва ніколи не була, але про те все я не просила.

Саме тому мені особливо дивно і прикро те, що ось зараз у родині нашій коїться, прикро мені на слова матері. Бачу, що сльози її щирі і все, що вона мені оце говорить – від душі. От тільки я ні вибачатись, ні перепрошувати не буду, адже не розумію, а чому власне, я повинна.

Так у житті склалось, що я залишилась одна з двома дітками маленькими. Чоловік мій у засвіти пішов, як тільки на світ з’явилась менша доня наша. Молоді ми були тоді, моєму Кирилу і 25 не виповнилось.

Знаєте, я важко ту новину переживала, але сльози слізьми, а їсти потрібно було. Я зателефонувала на роботу і попросила шефа надати мені роботу віддалено. Я бухгалтер, тож їздила в офіс двічі на тиждень і працювала з дому.

Однієї зарплатні на виплату усіх витрат, та ще й чималої суми яку ми брали на купівлю нашого дому. звісно не могло вистачити. Я брала підробітки і 24 години доби у мене були розписані похвилинно. Сон? А що то таке?

Батьки чоловіка якось пішли в себе і віддалились. Ні онуки, ні те, як і на що ми живемо їх не цікавило. Вони чекали від мене підтримки і часу на співчуття. Я ж була що та білка в колесі і окрім “угу” в трубку нічим допомогти не могла. Не мала ні ресурсу, ні можливості. Ми віддалились.

А от моя мама прекрасно мене розуміла, адже свого часу ставила нас трьох на ноги сама. Вони поговорили з братом і з сестрою і почали мені виділяти від усіх щомісячно по 4 тисячі гривень. Гроші для мене величезні, адже закривали вони велику таку діру в моєму бюджеті. Діти росли, потреби росли, я не знала відпочинку, але якось так і живемо досі. Десятий рік пішов без мого Кирила.

Саме ж сину ювілей був у минулому місяці – 10 років. Коли я запитала у нього, про що мріє і чого би він хотів, Аркадій попросив у мене новий телефон.

Потрібно сказати, що син у четвертому класі і користується він моїм старим смартфоном. Тріснутий екран, мало пам’яті плюс, апарат інколи сам собі господар вмикає те, що йому хочеться. Прохання сина не було забаганкою – в нинішніх реаліях то необхідність.

На саме свято я запросила і маму. хоч нічого грандіозного відзначати ми не планували. Я прекрасно розуміла, що застілля то більше для дорослих, як і наїдки. Ми з дітьми придбали піци. суші і я замовила величезний торт. Планувався вечір у теплій сімейній атмосфері.

— Телефо-о-о-н, – протягнула мама, коли син розпакував свій подарунок, – Дорогий, напевно.

Син із властивою дітям прямолінійністю і щирим захватом сказав, що такий коштує п’ять тисяч і саме про такий він мріяв і просив у мене.

— Мажори. – багатозначно глянула на мене мама. – Я собі відмовляю у чомусь, а ви телефони і піци з ролами купуєте. Ну, ну!

Мама ввесь вечір сиділа з обличчям глибоко ображеної людини. Посміхалась насилу, а вже коли йшла сказала, що нам із нею потрібно буде серйозно поговорити.

От і маю я тепер про що слухати. Бачте, сестра брат і мама від своїх сімей гроші забирають, допомагають мені, а я витрачаюсь на витрибеньки у вигляді непотрібного телефону і смаколиків вартісних. Усі мене картають і кажуть, що я не мала право так робити.

Але поясніть мені, хіба я повинна вибачатись?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page