Бути матір’ю трьох дітей то дуже не просто, але коли ти заробітчанка і маєш трьох дітей, то ж ще складніше, погодьтесь. У мене діти вже дорослі, мають власні сім’ї, тож потреби в усіх далеко не дитячі.
Я з малесенького села, де нині лиш старенькі й залишились. Колись у нас було велике процвітаюче село цукроварів, та за 90-х уже й паркану не лишилось на місці підприємства.
Люди роз’їхались хто куди, нині ні школи ні садка. Ну а навіщо, як діти лиш влітку з’являються і то не до кожної бабусі хочуть вести діток, бо й далеко і не зручно.
Тож, коли я на заробітки їхала мала мрію – придбати дім у районному містечку для себе і дітей. От тільки то було років із двадцять тому. Доки на дім назбирала, то вже й старша вчитись пішла, а там і весілля. Яка хата, коли на навчання забаву, а потім і на внука гроші треба?
А за старшою то й менші підтягнулись. Ніби й заробляла, а гроші, що вода крізь пальці. Ой, та що там казати вже, хто роками тут і все для дітей своїх, тільки той і зрозуміє.
От так то старшій з квартирою допомогла, то середньому із будинком, то меншому докинула десятків кілька тисяч. А воно рік у рік і нові потреби. А до кого дитина прийде? Та й мама я і розумію, що то таке, як є потреба нагальна а змоги немає.
Ну, якось і не зчулась я як вийшла на шостий десяток життя. Чи то жарт, я на заробітках уже двадцятий рік як. А зі свого маю тільки те, що в торбу скласти можна. Тож вирішила вже з дітьми поговорити і сказати, що буду собі копійчину відкладати. Розуміла, що у кожного із них свої справи і потреби але й я не мала куди голови прихилити.
За Різдвяним столом я ту розмову почала. Кажу так і так, пробачте, але ще років п’ять, доки мене ноги носять то я попрацюю вже на себе.
Дивлюсь, переглянулись і якось дуже дивно відреагували. Старша аж з-за столу вийшла, така тиша незручна повисла, що я уже й не знала чого чекати.
Уже й сини повставали, одягаються усі, а потім так без гумору і якось відсторонено:
— Поїхали, мамо!
Сіла я в авто і дивлюсь у вікно, а на очах сльози. Ну от тобі мамо і подяка. Чи не на вокзал везуть, але ж документи? А може в готель який? Перед очима усе життя, кожен день наймитування пролетів. Весілля доньки, радість сина на входинах у його дім, щастя доньки коли я їй ось це авто на ювілей презентувала. А тепер ось тобі, мамо.
Приїхали ми до чийогось двору за містом. Паркан високий і не розгледиш, що за ним. Але відчинила доня хвіртку і запрошує пройти за нею. Я у своїх думках була, аж дихалось важко, йшла роботом за нею.
— Ми хотіли до твого ювілею все доробити, але коли така справа, то зараз, мамо, приймай подарунок не завершеним.
Люди добрі! Та вони ж для мене дім придбали.
— Ну ми ж бачили, що ти ніколи нас опікати не припиниш. Останні роки все що ти передавала, сюди вкладали, ну і свого докидали трохи. Не ображайся як що не так, ми дуже старались.
Та що не так? Будиночок він же мені одразу рідним став. Тут тобі і кухонька і спальні дві і вітальня з величезним вікном. Реву посеред отого всього, аж захлипалась. Прошу у них усіх вибачення, бо ж оце щойно такого собі надумала.
Нікуди вони мене не відпустили вже. Нині я своє гніздечко в’ю. Придбала орхідеї і великі пухнасті капці, завела котика і папугу, печу пироги і чекаю онуків на гостину.
За старою звичкою все ще прокидаюсь вночі, аби перевірити, як там сеньйора, але розплющивши очі довго лежу із посмішкою на обличчі. Не даремно я життя прожила, не намарне.
Маргарита Т.
