fbpx

Бути матір’ю трьох дітей то дуже не просто, але коли ти заробітчанка і маєш трьох дітей, то ж ще складніше, погодьтесь.

Бути матір’ю трьох дітей то дуже не просто, але коли ти заробітчанка і маєш трьох дітей, то ж ще складніше, погодьтесь. У мене діти вже дорослі, мають власні сім’ї, тож потреби в усіх далеко не дитячі.

Я з малесенького села, де нині лиш старенькі й залишились. Колись у нас було велике процвітаюче село цукроварів, та за 90-х  уже й паркану не лишилось на місці підприємства.

Люди роз’їхались хто куди, нині ні школи ні садка. Ну а навіщо, як діти лиш влітку з’являються і то не до кожної бабусі хочуть вести діток, бо й далеко і не зручно.

Тож, коли я на заробітки їхала мала мрію – придбати дім у районному містечку для себе і дітей. От тільки то було років із двадцять тому. Доки на дім назбирала, то вже й старша вчитись пішла, а там і весілля. Яка хата, коли на навчання забаву, а потім і на внука гроші треба?

А за старшою то й менші підтягнулись. Ніби й заробляла, а гроші, що вода крізь пальці. Ой, та що там казати вже, хто роками тут і все для дітей своїх, тільки той і зрозуміє.

От так то старшій з квартирою допомогла, то середньому із будинком, то меншому докинула десятків кілька тисяч. А воно рік у рік і нові потреби. А до кого дитина прийде? Та й мама я і розумію, що то таке, як є потреба нагальна а змоги немає.

Ну, якось і не зчулась я як вийшла на шостий десяток життя. Чи то жарт, я на заробітках уже двадцятий рік як. А зі свого маю тільки те, що в торбу скласти можна. Тож вирішила вже з дітьми поговорити і сказати, що буду собі копійчину відкладати. Розуміла, що у кожного із них свої справи і потреби але й я не мала куди голови прихилити.

За Різдвяним столом я ту розмову почала. Кажу так і так, пробачте, але ще років п’ять, доки мене ноги носять то я попрацюю вже на себе.

Дивлюсь, переглянулись і якось дуже дивно відреагували. Старша аж з-за столу вийшла, така тиша незручна повисла, що я уже й не знала чого чекати.

Уже й сини повставали, одягаються усі, а потім так без гумору і якось відсторонено:

— Поїхали, мамо!

Сіла я в авто і дивлюсь у вікно, а на очах сльози. Ну от тобі мамо і подяка. Чи не на вокзал везуть, але ж документи? А може в готель який? Перед очима усе життя, кожен день наймитування пролетів. Весілля доньки, радість сина на входинах у його дім, щастя доньки коли я їй ось це авто на ювілей презентувала. А тепер ось тобі, мамо.

Приїхали ми до чийогось двору за містом. Паркан високий і не розгледиш, що за ним. Але відчинила доня хвіртку і запрошує пройти за нею. Я у своїх думках була, аж дихалось важко, йшла роботом за нею.

— Ми хотіли до твого ювілею все доробити, але коли така справа, то зараз, мамо, приймай подарунок не завершеним.

Люди добрі! Та вони ж для мене дім придбали.

— Ну ми ж бачили, що ти ніколи нас опікати не припиниш. Останні роки все що ти передавала, сюди вкладали, ну і свого докидали трохи. Не ображайся як що не так, ми дуже старались.

Та що не так? Будиночок він же мені одразу рідним став. Тут тобі і кухонька і спальні дві і вітальня з величезним вікном. Реву посеред отого всього, аж захлипалась. Прошу у них усіх вибачення, бо ж оце щойно такого собі надумала.

Нікуди вони мене не відпустили вже. Нині я своє гніздечко в’ю. Придбала орхідеї і великі пухнасті капці, завела котика і папугу, печу пироги і чекаю онуків на гостину.

За старою звичкою все ще прокидаюсь вночі, аби перевірити, як там сеньйора, але розплющивши очі довго лежу із посмішкою на обличчі. Не даремно я життя прожила, не намарне.

Маргарита Т.

You cannot copy content of this page