Був у мене ювілей, п’ятдесят років, треба й гостей запросити і самій перед гостями не віком хизуватися, а гарним платтям та зачіскою. Наче все логічно, але ж не з моїм чоловіком, який скоріше буде сам салати різати, ніж витратиться на ресторан

– Ще чого! Який ресторан? У мене де на нього гроші є, а на тих дармоїдів, що твоїх, що моїх, я й копійки не хочу витрачати! Що вони мені в житті дали?

Це він так каже про своїх родичів і про моїх. І правду каже, бо родичі ні йому, ні мені не допомагали ні з чим: ні грошей не позичали, коли ми хату будували, ні самі приходили, щоб допомогти. Ми все робили самі і кожну копійку берегли та економили. У мене роки не було гарних суконь, справді гарних і дорогих, бо базарні варіанти не беру до уваги, бо то для роботи. Першу гарну сукню я собі купила, коли в доньки був випускний і в тій же сукні пішла на її весілля.

– Бачиш, що означає річ купити, – казала я чоловікові, який мені стільки виговорив за мою тодішню невиправдану трату, – Зараз би нову треба було купити, а вона як нова.

– Ну, це добре, що ти у неї влізла, а якби ні?, – казав чоловік.

Він так само старався впхатися в ще весільний костюм, але ніяк не виходило і з таким жалем витратився на новий костюм, що я вам кажу:

– Скільки, скільки? Та то моя зарплата і на один день? я тобі казав, Анно, що не треба ніяке весілля робити, бо то одні витрати!

Думаю, чоловік того костюма й на п’ятдесятиріччя моє одягне, але я вже в стару сукню не влізу.

Та й наче виправдала себе його економність, бо у нас і хата своя та машина, діти ми вивчили, оженили і нікуди мій чоловік в світи не їхав. Ну, такий характер, що тут вже поробиш, коли не сприймає він як належне викидати гроші на вітер. Ми й дні народження мої та його святкували вдома і гостей запрошували лише тоді, коли була кругла дата, а так спечу якийсь торт, голубці і декілька салатів, діти приїдуть і по всьому святкуванню.

А тут такі витрати треба дати на ресторан. Думала я довго, чого ж я хочу, бо родичі наїдяться та додому підуть, а з чоловіком мені ще жити і жити. Я не вважаю, що ми погано з чоловіком живемо аби не дослухатися до його думки.

Порадилася я з донькою і вона погодилася, що й вдома ми непогано зустрінемо моє свято. Приїхала вона з онуком, допомагала готуватися, син так само поміг зі столами та закупкою продуктів. Стіл ломився, шашлики на вулиці смажилися. А я стояла в новому платті при зачісці і зустрічала гостей.

Перший тост виголосив чоловік:

– Дякую, Анно, що ти мене все наше життя слухала і підтримувала. Навіть без цих суконь і витребеньок, ти для мене та ж, що й тридцять років тому. Будь щаслива.

Я й не сподівалася, що мій чоловік спроможний на такі слова! Святкування пройшло чудово, бо ще й після свята було що їсти і пити, навіть родичі приходили ще на поправини.

Спитаєте, що чоловік подарував? Гроші. То ж мій чоловік і не багато, хоч за його мірками, то вже велика сума, але я планую ними розпорядитися так: докладу і куплю путівки для нас двох, щоб відпочити в якомусь санаторії. То я йому такий подарунок зроблю на день народження. Ото буде воркотіти, але ж не пропадати путівці.

Отакі у мене радощі без тисячі троянд і лімузинів, ресторанів та феєрверків. Та й не сказала б, що я якось гірше від цього почуваюся і що проживаю своє життя гірше, ніж якась модна фіфа. Кожному своє, просто треба адекватно сприймати ситуація, хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page