Історії з життя
— Ти справді вважаєш, що твої креслення вартують більше, ніж гаряча вечеря для чоловіка? — Олексій стояв у дверях кухні, зневажливо дивлячись на мій ноутбук, затиснутий між дитячою
— Мамо, ти не розумієш, він просто стояв і мовчав! — голос Наталі тремтів від образи, а очі, почервонілі від безсонної ночі, знову наповнилися вологою. — Його мати
— Ви справді вірите, що впораєтеся тут самі з двома малими? — Костянтин, чоловік із міцними, звичними до праці руками, зняв кепку і витер чоло. Його погляд ковзав
— Мар’яно, ти знову бліда, як крейда. І цей запах кави… тебе від нього буквально вивертає, — Катя примружила очі, спостерігаючи, як я вкотре відштовхую від себе горнятко.
Я знала, що щось піде не так, ще в той момент, коли Мар’яна подзвонила мені зранку й замість нормального «мамо, привіт» сказала: — Ти тільки не нервуй, добре?
— А в мене мама пішла, — сказав Роман, не дивлячись на Лесю. Він сидів на бордюрі біля пісочниці й розтирав кросівком землю. — Куди? — спитала Леся.
— Ти добре впоралася, Катрусю, — голос Алевтини Петрівни звучав рівно, але в ньому відчувалася якась дивна, майже потойбічна впевненість. — Усе пройде гладко, без жодного зайвого клопоту.
— Наталю, я сьогодні заглянув у звіти за картками. Скажи, будь ласка, звідки ці щоденні рахунки з ресторанів, якщо ти запевняла мене, що весь день чаклувала над цією
— Мамо! Що тут коїться?! Навіщо де Марсик? І чому він так несамовито голосить? — я стояла в дверях власної вітальні, задихана після швидкого підйому на поверх. Мама,
— Артеме, ти знову сидиш перед монітором? — Голос Марини був гострим, як лезо кухонного ножа. Вона стояла в дверях вітальні, навіть не знявши плаща. — Я сподіваюся,