Історії з життя
Я стояла на порозі квартири мого сина Олега та його дружини Марії, тримаючи в руках пакунок із домашніми пиріжками. Сонце ледь пробивалося крізь хмари, а осінній вітер гнав
Дощ барабанить по шибках, малюючи химерні візерунки на склі. Я ставлю чашку з чаєм на підвіконня і дивлюся на мокру вулицю. П’ять років минуло відтоді, як я підписала
Цей вечір не відрізнявся б від іншого, якби я не почула, як донька з зятем перемовляються. Зять прийшов з роботи, я його зустріла на порозі, донька вже прийшла
— Спадок? — Артем примружився, розглядаючи папери в моїх руках. — І що там такого? — Бабусин будинок у селі, — я обережно склала документи назад у теку.
Наче все так, як я роки мріяла – коханий у мене на порозі з речами, каже, що тепер ми будемо завжди разом і усмішка сяє на його обличчі…
— Ти мав би бачити її обличчя, коли я сказав «ні», — усміхнувся Максим, допиваючи каву за сніданком. — Наче я не ключі від нашого будинку відмовився дати,
За вікном сутеніло, коли я сиділа за столом у будинку свекрухи, Тамари Іванівни. Сімейна вечеря, яка мала б бути затишною, перетворювалася на чергове випробування. Тамара Іванівна, сяючи посмішкою,
Я піднялася широкими сходами ґанку, на мить зупинилася біля входу, милуючись заходом сонця. Промені грали на шибках, надаючи будинку особливого, майже чарівного сяйва. Понад десять років. Понад десять
Остап починав дратуватися – лічильник уже відрахував двадцять хвилин, а пасажир, який викликав таксі, не виходив із під’їзду старого триповерхового будинку, яких ще чимало збереглося на історичних вуличках
Я завжди пишалася своєю родиною. Ми з чоловіком Тарасом нещодавно купили просторий будинок за містом – нашу мрію, яку ми плекали роками. Але цього року, коли мені виповнювалося