— Ти серйозно, Богдане? — я відчула, як у горлі пересохло, коли він кинув ту фразу про переоформлення будинку. Ми сиділи за кухонним столом, я тримала в руках чашку з чаєм, але пальці мимоволі стиснули її міцніше.

— А що тут такого, Олено? — він знизав плечима, наче просив купити хліб у магазині. — Я вкладаю в цей будинок час, сили. Хіба це не нормально, що я хочу мати якусь частку? Щоб відчувати себе не просто гостем.

— Час і сили? — я поставила чашку на стіл, намагаючись не підвищувати голос. — Ти привозиш матеріали, які я купую за свої гроші! Ти спілкуєшся з бригадою, бо я цілими днями на роботі! А тепер ти хочеш, щоб я віддала тобі частину будинку? Мого будинку?

— Твого, твого, — він скривився, відкинувшись на спинку стільця. — Ти завжди наголошуєш, що це твій будинок. А я тут хто? Прислуга? Я ж не чужий тобі, Олено. Чи ти так не вважаєш?

— Це не про те, чужий ти чи ні, — я відчула, як жар підступає до щік. — Ми навіть не одружені офіційно! І ти прекрасно знаєш, що цей будинок — це все, що в мене є. Від бабусі. Від моєї родини. Ти хочеш, щоб я просто так віддала його частину?

— А ти хочеш, щоб я жив у домі, де я ніхто? — його голос став різкішим, очі звузилися. — Я ж не просто так це кажу. Покажи, що ти мені довіряєш. Чи ти думаєш, що я не чесна людина. — Я тебе не зраджу, Олено. І не треба так дивитися на мене. Я просто хочу, щоб ми були партнерами в усьому. Невже це так багато?

Я відвернулася, дивлячись у вікно. Думки плуталися. Про, що він думає узагалі. Чекає від мене чого?

Мені тридцять п’ять, і я завжди вважала себе людиною, яка міцно стоїть на ногах. Мій двоповерховий будинок у передмісті, успадкований від бабусі, став для мене не просто дахом над головою, а символом стабільності, пам’яті про родину і, якщо чесно, моєю найбільшою гордістю.

Але не подумайте, що він дістався мені просто так. Кілька років тому будинок перетворився на попіл, і коли я отримала його у спадок, він був у плачевному стані: обгорілі стіни, дірявий дах, запах гару, що в’ївся у все.

Рік тому я вирішила, що пора братися за його відновлення. Це був мій особистий виклик — повернути будинку життя, зробити його своїм.

Ремонт — це не просто слово. Це місяці планування, десятки дзвінків будівельникам, нескінченні пошуки матеріалів за розумною ціною.

Гроші на все це заробляла я сама. Кожна цеглина, кожна банка фарби, кожен рахунок за роботу бригади — усе оплачувала я. Моя зарплата йшла на цемент, плитку, нові вікна, а також на продукти, одяг і побутові дрібниці.

Мій чоловік, Богдан, заробляв небагато — 10 000 гривень на місяць, і більша частина цих грошей йшла на аліменти його молодшому сину та оплату навчання старшого.

Я ніколи не дорікала йому за це. Це його діти, і я поважала його обов’язки. Але коли я просила його купити щось у магазині дорогою додому, він робив це з таким виглядом, ніби я вимагаю від нього подвигу.

А потім ще тижнями нагадував: «Я ж купив тобі той хліб, пам’ятаєш?» Я звикла. Але його недавня пропозиція перевернула все догори дном.

Ремонт почався з того, що я найняла бригаду — п’ятьох чоловіків, які виглядали так, ніби щойно зійшли з плакату про «справжніх майстрів». Їхній бригадир, Тарас, був кремезним чоловіком із густою бородою і голосом, який міг заглушити шум перфоратора.

— Олено, — сказав він на першій зустрічі, оглядаючи будинок, — це буде непросто. Дах треба міняти повністю, електрику переробляти, а стіни, ну, самі бачите. Але ми зробимо все, як треба. Тільки скажіть і ми почнемо.

— Я знаю, що це складно, — відповіла я, намагаючись виглядати впевненіше, ніж почувалася. — Але я хочу, щоб усе було зроблено якісно. Ось список матеріалів, які я вже замовила. Перша партія приїде наступного тижня.

Тарас кивнув, записуючи щось у своєму блокноті. Я відчула полегшення — принаймні хтось знав, що робить. Моя робота в офісі забирала весь день, тож я покладалася на бригаду і на Богдана, який обіцяв «наглядати» за процесом.

Богдан увійшов у моє життя п’ять років тому. Ми познайомилися на вечірці у спільних знайомих, і він одразу привернув мою увагу своєю тихою врівноваженістю.

Він не був багатослівним, але коли говорив, то завжди доречно. Ми почали зустрічатися, а через рік він переїхав до мене. Офіційно ми не одружені, але я вважала нас сім’єю.

Він допомагав по дому, коли мав час, і я цінувала це, хоча іноді його «допомога» зводилася до того, щоб посидіти з бригадою за чаєм і поговорити про футбол.

Одного вечора, коли я повернулася з роботи, втомлена від нескінченних звітів і дзвінків постачальникам, Богдан сидів на дивані з телефоном.

— Ти не уявляєш, як мене дістали ці клієнти, — зітхнула я, кидаючи сумку на стілець. — Цілий день на ногах, а ще треба їхати за фарбою.

— Я можу заїхати, — сказав він, не відриваючи очей від екрана. — Тільки скажи, куди.

— Дякую, — я посміхнулася, хоча знала, що потім він ще місяць згадуватиме цю поїздку. — Адресу скину тобі в месенджер.

Він кивнув, але я бачила, що його думки десь далеко. Тоді я ще не знала, що він обмірковує свою «пропозицію».

Той вечір, коли Богдан заговорив про переоформлення будинку, я пам’ятаю до дрібниць. Я готувала вечерю — картоплю з куркою, його улюблену страву.

Він прийшов із роботи, кинув куртку на вішак і сів за стіл, не сказавши ні слова. Я подумала, що він просто втомився, але потім він заговорив.

— Олено, нам треба поговорити, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.

— Що сталося? — я відчула, як шлунок стискається. Він рідко починав розмову так офіційно.

— Я багато думав, — він постукав пальцями по столу. — Я тут живу, допомагаю з ремонтом, але я не почуваюся вдома. Я хочу, щоб ти переоформила частину будинку на мене.

Я завмерла. Чашка в моїх руках ледь не вислизнула.

— Ти серйозно? — я намагалася зберігати спокій, але голос тремтів.

Далі був той самий діалог, який я винесла на початок. Я не могла повірити, що він справді вважає, ніби має право на частину моєї спадщини. Будинку, за який я платила, який я відновлювала, який був моєю мрією.

Наступного дня я зателефонувала сестрі, Марті. Вона старша за мене на п’ять років і завжди була моєю опорою в складних ситуаціях.

— Олено, ти що, смішна? — її голос у слухавці був різким, як завжди, коли вона сердилася. — Переоформити будинок? На нього? Ви навіть не одружені! А якщо він захоче передати цю частку своїм дітям? Ти про це подумала?

— Він каже, що це про довіру, — тихо відповіла я, крутячи в руках ручку. — Що я маю показати, що ціную його.

— Довіра? — Марта фиркнула. — Довіра заробляється, а не вимагається. Він що, вклав у цей будинок хоч 100 гривень? Хоч одну цеглину купив? Ні? Тоді про що ми говоримо?

Я мовчала. Вона мала рацію, але її слова лише посилили мій внутрішній розбрат. Я любила Богдана. Чи, може, просто звикла до нього? Але віддати частину будинку це занадто.

Ремонт тривав. Будинок поволі набував вигляду: нові вікна сяяли на сонці, стіни пахли свіжою штукатуркою. Одного дня я приїхала на ділянку перевірити прогрес. Тарас зустрів мене біля входу, тримаючи в руках планшет із кресленнями.

— Олено, подивіться, — він показав на сходи, які щойно встановили. — Масив дуба, як ви хотіли. А ще ми закінчили проводку на другому поверсі. Хочете глянути?

— Звісно, — я посміхнулася, але думки були далеко. Я уявляла, як одного дня цей будинок стане моїм ідеальним домом. Але чи буде він моїм, якщо я поступлюся Богдану?

Того вечора Богдан знову підняв тему. Я сиділа на дивані, гортаючи каталог із шпалерами, коли він сів поруч.

— Ти подумала? — його голос був м’яким, але я чула в ньому напругу.

— Богдане, я не знаю, — я зітхнула, відкладаючи каталог. — Це великий крок. Цей будинок — це не просто стіни. Це пам’ять про бабусю, про мою сім’ю. Я не можу так просто взяти і віддати його частину.

— Ти думаєш, я хочу його відібрати? — він нахилився ближче, його очі дивилися прямо в мої. — Я просто хочу бути частиною цього. Щоб ми разом будували наше майбутнє.

— Але ти не вкладаєш у нього гроші, — я намагалася говорити спокійно. — Усе тримається на мені. Як я можу бути впевненою, що ти не перепишеш цю частку на своїх дітей?

Він різко відкинувся назад, його обличчя спохмурніло.

— Ти мені не довіряєш, — сказав він тихо. — Після п’яти років разом ти думаєш, що я здатен на таке?

— Я не кажу, що ти це зробиш, — я відчула, як голос тремтить. — Але я не можу ризикувати всім, що в мене є. Ти маєш це зрозуміти.

Він мовчав, дивлячись у підлогу. Потім підвівся і пішов у спальню, не сказавши ні слова. Тієї ночі я довго не могла заснути, перебираючи в голові всі «за» і «проти».

Наступного тижня бригада почала працювати над кухнею. Я вибрала білу плитку з сірими прожилками і дерев’яну стільницю, яка додавала затишку. Тарас зателефонував мені, коли я була на роботі.

— Олено, ми закінчили стіни на кухні, — його голос був бадьорим. — Хочете приїхати, оцінити? І ще, нам треба вирішити, де ставити розетки. Може, ваш чоловік заїде, обговоримо?

— Він не чоловік, — випалила я, а потім засміялася. — Тобто, не офіційно. Я приїду сама, Тарасе. Сьогодні ввечері.

— Гаразд, — він помовчав.

Я знову зателефонувала сестрі. Цього разу ми зустрілися в кафе, де вона замовила собі лате, а я — міцну каву без цукру.

— Він знову про це говорив? Я не можу повірити, Олено. Це ж абсурд! Ти працюєш, платиш за все, а він хоче частину твого будинку? Та я б на твоєму місці.

— Марто, я знаю, — я перебила її, розмішуючи каву. — Але він не чужий. Ми п’ять років разом. Може, він справді хоче бути частиною цього? Може, це не про гроші, а про те, що він хоче відчувати себе потрібним?

Вона підняла брову, відпиваючи ковток кави.

— Олено, слухай себе, — сказала вона. — Ти виправдовуєш його. Він не вкладає в будинок нічого, крім кількох поїздок за матеріалами. А тепер ставить тобі умови?

— Але я не хочу його втрачати, — тихо сказала я. — Він хороший. Просто у нього свої пріоритети. Його діти.

— І це нормально, — Марта поставила чашку на стіл. — Але твій будинок — це твоє. Не дозволяй йому вплинути на тебе.

А я нині просто не знаю і не розумію, як я маю жити далі. Хто правий, мій чоловік, а чи моя сестра?

Що б ви зробили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.