Комусь із давньогрецьких мудреців приписують вислів «Пізнай себе, і ти пізнаєш світ», сказані ще до нашої ери. Чи то слова Сократа, чи Філона, точно невідомо, але вони навіть були вирізьблені на храмі Аполлона як заклик до самопізнання.
Часто задумуюся над питанням: чи я пізнала себе до кінця, бо не раз допускала вчинки, які від себе не чекала, про що потім жаліла і перепрошувала. Наприклад, історія про однокурсницю Галю, яка заслуговує, щоб про неї розповісти окремо. Але я в кількох реченнях спробую передати, що мені не дає спокою, бентежить сумління, бо я виявила іншим довірену мені таємницю і зрадила своїм принципам не розголошувати чужих секретів.
Якось Галя запропонувала мені погуляти з нею в парку, бо хоче про щось поговорити.
– Вирішила тільки тобі сказати: я не закінчу цей курс з вами, оформлю академвідпустку на канікулах у січні, так як у квітні я вже стану мамою. Не хочу, щоб про це хтось дізнався, адже батько дитини – син нашої викладачки. Ми з ним влітку разом відпочивали в горах, зав’язалися стосунки, а потім він сказав, що мама йому не дозволить брати ярмо на шию.
Але через місяць Галя несподівано почала зустрічатися з Романом, хлопцем нашої старости Надійки, який сказав їй на прощання: покохав іншу, без неї не можу ні дня прожити, тобі дякую за все, залишаймося друзями, а мене прости і відпусти. Та Наді нелегко було змиритися, особливо, коли вона дізналася, що те нове кохання Романа – це наша Галя, і що вони планують у кінці жовтня розписатися.
– Розумію, чому так спішать. Ластовиння в Галі на носику, запах риби їй не подобається.., – не встигла Люба всіх ознак перелічити, як Надія голосно схлипнула, вже ні на що не сподіваючись щодо Романа.
Важко було дивитися, як вона переживає, і в мене вихопилося:
– Так не від нього ж вона…
Умить стало тихо. Дві пари очей мене просвердлили, а потім
– Ану кажи, – стали вимагати.
І я, немов загіпнотизована, стала все, що знаю, їм викладати, а Надя потім розповіла Роману, Люба у вічі дорікала Галі. Галя таки оформила академвідпустку, а перед тим мені сказала:
– Ти зламала мені життя.
Роман ніби замкнувся у собі, від Галі пішов, до Наді не повернувся, зі мною не спілкувався. Сусідки з кімнати мене хоч і не ігнорували, але ставилися прохолодно, адже секрети довіряти такій не варто.
Вдруге я зрадила своїм принципам, працюючи вихователькою в дитячому садку. Коли наша завідувачка пішла на нараду у відділ освіти, виховательки в післяобідній сонний час залишили дітей на нянечок, влаштували в кабінеті методистки при дефіцитній колись натуральній розчинній каві та шоколадних цукерках «Асорті», також куплених «по блату», свою «нараду» з нагоди дня народження.
Чомусь зайшла мова про містику. Я ніколи не приховувала, що вірю в Бога і вважаю всяке чаклунство дією злих сил, а тоді згадала про інцидент, який трапився з однокурсницями в роки мого навчання. Дівчата розлютили духа, якого викликали під час спіритичного сеансу, і він учинив гармидер, чим налякав мешканців гуртожитку. Але колежанка Ніна була такою переконаною атеїсткою, що розсміялася і запевнила, що все можна пояснити з матеріалістичної точки зору. Наша старша колега Ірина Миколаївна сказала, що знає один ритуал на судженого. Для цього потрібно піти в якомога темніше місце, найкраще в підвал, взяти з собою дзеркало Вона триматиме тільки свічку і блюдце з водою та примовлятиме, а потім кожна з нас побачить в дзеркалі обличчя нареченого.
Ліля і Галя зразу зголосилися взяти участь у ритуалі, щоб побачити свого. Почали вмовляти і мене. Але я сказала, що не так боюся нечистої сили, яка показуватиме майбутнього нареченого, як образити Бога гріхом. А Ніна тільки сміялася і казала, що наперед знає, хто кого побачить.
– Ти, Галю, так свого Йванка кохаєш, що його й побачиш, бо твій мозок тобі його й покаже.
– Лілю, а тобі навіщо те ворожіння, як у тебе з Романом через місяць весілля? Тож як не увидиш Ромка, значить, знайшла когось іншого?
– Не мели дурниць, Ніно, я своєму Ромчику вірна.
– А ти, Марійко, і не глянеш у те дзеркало, бо такої боягузки, як ти, світ не видів.
Я аж образилася, але вирішила довести, що не така вже й боягузка та уважно розгляну зображення, щоб докладно описати, якого красеня подарує мені доля.
– Я знаю, які в тебе ідеали, – продовжувала веселитися Ніна, – бачила, на яких ти задивляєшся, вже якось чула, що ти намріяла очі волошкові під кучерявим чубом кольору стиглої пшениці.
А все так і сталося. Діти ще спали. Ірина Іванівна попросила в завгоспихи ключ від приміщення, ми познімали з-над умивальників дзеркала і почали спускатися в підвал. Попереду зі свічкою і накритою картоном тарілкою величаво ступала Ірина. Ми стали в ряд, а вона позаду нас примовляла щось незрозумілими словами, закінчуючи фрази протяжним свистом, що відбивався від стін підвалу, ніби сто чортів пересвистувалося. Мені стало моторошно.
Особливо, коли вона покружляла свічкою навколо моєї голови, а потім легеньким рухом доторкнулася щік і підборіддя. І я вирішила таки нізащо не дивитися в дзеркало, щоб ще більше не злякатися.
– До виходу! – голос Ірини пролунав, як з потойбіччя.
Хтось із коридору відчинив двері.
– Тепер дивіться! – таким же тоном пролунала команда.
– Та нізащо! – подумала я, але ненароком глянула в дзеркало Лілі, що йшла переді мною, і жахнулася від побаченого в ньому обличчя якогось бороданя.
І тут пролунав такий регіт колежанок, що нянечки повибігали з дитячих спалень глянути, що в коридорі відбувається, і самі поприсідали від сміху. Виявляється, в тарілці для ритуалу була не вода, а сажа, яку нашкребла пані завгосп, що жила поряд з садочком, зі своєї печі, щоб Ірина Іванівна намалювала нам борідки. Не до сміху стало, коли повернулася завідувачка. Ох і влетіло нам від неї! Отака була реальна містика в часи моєї молодості.
Думаю, мої колишні співробітниці не образяться на мене, впізнавши себе за зміненими іменами.
