— От мені цікаво, ти справді думаєш, що я буду вічно чекати, поки ти нарешті візьмеш себе в руки й зробиш те, що обіцяв? — я в слухавку, відчуваючи, як голос тремтить від напруги, а серце калатає так, ніби хоче вистрибнути. — Пів року минуло, а ти досі вигадуєш відмовки! Я не в найми пішла в твою родину, зрозуміло?
— Ганно, заспокойся, будь ласка, — відповів він спокійно, але в цьому спокої чулася втома, яка дратувала ще більше. — Я ж пояснював: сесія, диплом, все навалилося. Не кричи, сусіди почують.
— Сусіди? — я розсміялася, але сміх вийшов гіркий, наче полин. — А мені байдуже, хто почує! Ти мені казав, що ми одружимося, щойно я переїду до бабусиної квартири. Я переїхала, я допомагаю твоїй мамі в саду, готую, прибираю, а ти навіть не дзвониш, коли обіцяєш!
— Я працюю над цим, — пробурмотів він, і я уявила, як він стоїть у своїй заваленій кімнаті, тримаючи телефон плечем, а сам перегортає сторінки в соцмережах. — Дай мені ще трохи часу.
— Часу? — я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася. — У мене вже немає часу, Олеже. Або ти призначаєш дату, або я забираю речі й їду до мами. Назавжди.
Він мовчав. Довго. Потім зітхнув.
— Добре. Приїжджай завтра. Поговоримо.
Я скинула дзвінок, не дочекавшись відповіді. Телефон гарячий лежав у долоні, а я стояла посеред кухні, де ще вчора варила борщ для його батьків, і розуміла: це був рубіж. Або ми переступимо його разом, або я піду сама.
Все почалося два роки тому в університетській кав’ярні де запах свіжозмеленої кави змішувався з ароматом старих книг і студентських мрій про майбутнє.
Я сиділа за дальнім столиком біля вікна, розкладені перед мною конспекти з економетрики, і намагалася вловити логіку складних формул, які, здавалося, насміхалися з моїх старань.
Навколо гули голоси, дзвенів посуд, але я звикла відгороджуватися від усього цього, занурюючись у свій маленький світ цифр і графіків. І раптом — дзвін ложечки об скло. Раз. Другий. Третій.
Хтось навмисне, з якоюсь дитячою впертістю, гучно розмішував цукор у чашці прямо навпроти мене.
Я підняла очі. Хлопець з темним волоссям, що спадало на лоб, і ледь помітною посмішкою на губах дивився просто на мене. Він вибрав місце навпроти, хоча весь зал був майже порожній. Його чашка стояла поруч моїх конспектів, ніби він спеціально хотів привернути увагу.
— Вибачте, — сказала я чемно, але з ноткою роздратування, яке важко було приховати, — чи могли б ви трохи тихіше? Я намагаюся зосередитися.
Він підняв брови, ніби здивувався, що я взагалі заговорила.
— О, вибач, — відповів він, але ложечку не відкладав, а навпаки, ще раз дзеленькнув об стінку чашки. — Але ж це кав’ярня. Тут розмови, сміх, життя. Ти ж не в бібліотеці.
Я відчула, як щоки горять. Не від сорому — від бажання поставити цього нахабу на місце.
— Життя, кажеш? — я відклала ручку й подивилася йому прямо в очі. — А для когось це місце, де можна підготуватися до іспиту, від якого залежить стипендія. То може, поважатимете чужий простір?
Він усміхнувся ширше. Усмішка була не зла, радше грайлива, як у кота, що знайшов нову іграшку.
— Добре, добре, — він підняв руки в жесті капітуляції. — Я буду тихенько. Обіцяю. До наступного разу.
Він підвівся, взяв свою чашку й пересів за сусідній столик.
Його звали Олег. Він вчився на факультеті журналістики, на два курси старший, і мав репутацію хлопця, який завжди знає, де відбувається щось цікаве.
Через тиждень він знову з’явився в кав’ярні, цього разу підсів до мене із кавою і тацею круасанів. Поставив усе це переді мною без слів, сів навпроти й почав їсти свій круасан, дивлячись на мене з-під вій.
— Мир? — запитав нарешті.
Я не витримала й розсміялася.
— Ти серйозно думаєш, що круасаном можна купити прощення?
— Не купити, — він відкусив шматок, — а задобрити. Є різниця.
Так ми почали розмовляти. Спочатку — про університет, про викладачів, про те, як важко знайти нормальну каву в центрі міста. Потім — про мрії. Я розповіла, як приїхала з маленького містечка на Вінниччині, як мрію стати аналітиком у великій компанії, як боюся, що не вистачить знань і. Він слухав уважно, не перебиваючи, а потім сказав:
— Ти знаєш, Ганно, ти надто серйозно до всього ставишся. Життя — це не тільки формули. Іноді треба просто відпустити.
Я закохалася не одразу. Спочатку це було легке зацікавлення, потім — звичка бачити його в кав’ярні щоранку, потім — перше запрошення в кіно. Фільм був дурнуватий, комедія про студентів, але ми сміялися так, ніби це була найкраща картина світу. Після сеансу він провів мене до гуртожитку, і під ліхтарем, де миготіло світло, він узяв мене за руку.
— Я серйозно, Ганно, — сказав тихо. — Мені з тобою добре. Дуже.
Я кивнула. І все закрутилося.
Через пів року він познайомив мене зі своїми батьками. Це сталося несподівано: ми йшли повз їхнього будинку, і він раптом сказав:
— Ходімо. Познайомлю тебе з мамою. Вона пекла пиріжки.
Я хвилювалася так, ніби йшла на співбесіду в міжнародну корпорацію. Але Олена Петрівна, його мама, зустріла мене тепло, обняла, нагодувала пиріжками з капустою й запитала:
— А ти, дівчинко, звідки? Розкажи про себе.
Я розповіла. Про маму, яка сама виховувала мене й молодшого брата, про те, як важко буває в селі, але як гарно там навесні, коли цвітуть вишні. Вона слухала, кивала, а потім сказала:
— Гарна ти, Ганно. І розумна. Олег про тебе багато розповідав.
Його батько, Віктор Іванович, був мовчазним, але коли я допомогла Олені Петрівні вимити посуд, він раптом сказав:
— От би мені таку помічницю в гаражі.
Ми засміялися. І я відчула: мене прийняли.
Потім була пропозиція пожити в бабусиній квартирі. Бабусі вже не було, квартира стояла порожня, а гуртожиток мені набрид. Олег сказав:
— Переїжджай. Будемо разом. Ми ж рано чи пізно одружимось.
Я погодилася. Не одразу. Спочатку поїхала до мами, розповіла все. Мама мовчала довго, а потім сказала:
— Дивись, доню. Щоб не як у казці: спочатку мед, а потім — полин.
Але я була закохана. І переїхала.
Спочатку все було чудово. Я готувала сніданки, Олег приходив увечері, ми дивилися серіали, сміялися, планували майбутнє. Олена Петрівна часто заходила, приносила продукти, ми разом готували, говорили про все на світі.
Вона вчила мене своїм фірмовим рецептам, я — її, як користуватися смартфоном. Ми сміялися, коли вона випадково надсилала голосові повідомлення на п’ять хвилин про те, як правильно солити огірки.
Навесні Олена Петрівна запросила мене допомогти в саду. Їхня дача була за містом, невеликий будиночок, великий город, старі яблуні. Я з дитинства звикла до землі — у нас удома завжди був город, і я любила цю працю, коли руки в землі, а голова вільна від думок.
— Ганно, ти ж умієш? — запитала вона.
— Звісно, — відповіла я. — Я з села, пам’ятаєте?
Щоразу коли ми туди їздили у Олега траплялись якіс нагальні справи. Ось збираємось, повинні виїхати а останньої миті він уже не може. Я їхала сама, допомагала, адже ж домовлялись, соромно було відмовити.
Пів року щовихідних я була там. Копала, саджала, поливала, підв’язувала. У теплиці було повно роботи. Чого тільки вартувало землю вивезти і новою заповнити, лнедь спину розігнула потім.
А того дня на дачі я знову була сама. У Олега сесія мусив готуватись. Ми працювали цілий день. Саджали розсаду, прополювали, поливали. Я не засмутилася — зрозуміла.
Коли я копирсалася в грядках, задзвонив телефон. Мама.
— Ганно, як ти там? — її голос був стурбований. — Пів року тебе не бачила. А ти, кажуть, у місті на чужих городах гнешь спину.
Я озирнулася. Олена Петрівна була неподалік, поливала квіти.
— Мамо, я не на чужих, — відповіла тихо. — Це сім’я Олега. Я допомагаю.
— Допомагаєш? — мама підвищила голос. — А він де? Обіцяв одружитися, а дати немає! Ти що, найнялась в них?
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Олена Петрівна підійшла ближче, явно чула.
— Мамо, я потім передзвоню, — прошепотіла я й скинула.
Олена Петрівна подивилася на мене суворо.
— Твоя мама незадоволена?
— Вона просто хвилюється, — відповіла я.
— Хвилюється? — вона поставила лійку. — Ганно, ти хороша дівчина. Але родичі іноді вони не розуміють. Ти тут як донька. А хто не розуміє з тим і спілкуватись сенсу немає.
Я кивнула, але всередині щось стиснулося. Я не могла обірвати зв’язок із мамою. Це було б зрадою. Того вечора я намагалася додзвонитися до Олега, але він не брав трубку. Зате відповів його друг Сергій.
— Привіт, Ганно! Як справи?
— Та нормально, — відповіла я. — А Олег де?
— Олег? — Сергій засміявся. — Він казав, що ти захворіла. Щось серйозне. Ми хотіли провідати, але він сказав, що заразно.
Я завмерла. Захворіла? Я цілий день у саду була.
— Сергію, — сказала я повільно, — я здорова. Абсолютно.
— Ой, — він явно зніяковів. — Ну, може, я щось переплутав.
Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Я зібрала речі, сказала Олені Петрівні, що їду за продуктами, і поїхала до Олега.
Його квартира була в жахливому стані. Порожні пляшки, недопалки, брудний посуд. Але його не було. Я прибрала, приготувала вечерю, сіла чекати.
Він прийшов о півночі. Усміхнений, тримався на ногах заледве.
— Ганно? Ти тут? — здивувався. — А я думав…
— Думав, що я хворію? — запитала я тихо.
Він завмер.
— Хто тобі сказав?
— Не важливо, — відповіла я. — Важливо, що ти брешеш. Постійно.
Він сів навпроти, потер скроні.
— Ганно, я втомився. Сесія, друзі, все навалилося. Я не хотів, щоб ти хвилювалася. Ну та й не люблю я той город. Сенс витрачати цілий день на те, що можна придбати у супермаркеті?
— Я працюваоа там цілий день, не один раз, а ти просто вигадував відмовки увесь цей час? Я що – служка у вашій сім’ї? Я тобі не дружина навіть.
Він підвів очі.
— Ти перебільшуєш. Ти сама погоджувалась, тож не треба на мене вину перекидати. Мама каже, що ти їй як донька, що вона рада такій помічниці. То до мене які претензії. І оце про служку тобі мама навіяла. Мені мама моя все розповіла, як теща там тебе наструнчувала заміж виходити. Які хитрі обидві. Хороший кавалер з квартирою, освітою, один у сім’ї, ще й дача є. Але я ще подумаю чи треба мені така дружина, що мамі дозволяє так про мою сім’ю говорити. Я ще добре подумаю.
— Не варто думати, – сказала я спокійно, – Нема про що. Я йду.
— Ой, куди ти підеш? та ти тут у маслі купаєшся. Такого як я ти не знайдеш. Ще будеш бігати за мною, щоб повернутись. Я послугу зробив, що увагу на тебе звернув.
Далі я не слухала. Зібрала мінімум речей і вийшла з тієї квартири назавжди. Більше ні він мені, ні я йому не телефонували. Лиш мама його подзвонила сказати, що дуже розчарована мною і що мала на мене надії, але я їх не виправдала.
— Колись ти зрозумієш, яку ведмежу послугу зробила тобі мама. Ти хотіла прийти на все готове і не потрудитись навіть? Так не буває. Щоб потрапити у нашу сім’ю, треба заслужити, дівчино.
От цікаво мені після всієї цієї історії: то я чогось не розумію у житті, чи от таке відношення до життя норма?
Головна картинка ілюстративна.
