Чекайте, а що такого, коли я сина у батька залишила? То й що, що ми не одружені, що у нього дружина, але ж дитина – його. Святих з себе вдають

Роки мої пролетіли, тепер рада, що тільки мала одного сина – менше розчарувань. Ще тоді картали мене всі за мій вчинок, а тепер он у сина мого все просто чудово, від матері носом верне. А якби жив зі мною, то як би співав?

Одразу після інституту я пішла секретаркою в будівельну компанію, так тішилася, що на мене наш директор увагу звернув. І такі між нами іскри були, що я була певна, що він свою дружину покине. Вона була класична дружина – невиразна і тиха, двоє дітей, тільки про те й думає, як чоловікові добре випрасувати сорочку, а не про те, як його собою зацікавити от і отримала такий результат.

Через якийсь час я зрозуміла, що при надії, Вадим й так знімав мені квартиру, а тут купив за собівартістю у своєму ж будинку. Хоч це й було в протилежному кінці міста від нього, але я раділа й цьому. Квартиру він записав на себе, але я тоді думала, що кохання переважить і я буду дружиною рано чи пізно.

Але роки йшли, син ріс, а змін не було ніяких.

А потім я зустрілася з Русланом – і зрозуміла, що таке справжнє кохання. Між нами все було настільки серйозно, що я вирішила почати життя з початку, з чистого листка.

Руслан наполягав аби ми виїхали за кордон, бо там більше можливостей.

– А як же дитина?

– З дитиною там буде важко. Залиш на матір його, а потім вернешся і забереш.

Я не хотіла на матір нічого залишати, що вона могла в селі йому дати? А от батько – то вже інша річ. За ці роки полуда мені з очей спала. Якщо Вадим сина не прийме, то його дружина прийме, з її-то характером.

Мій розрахунок був вірним – я подзвонила в двері його особняка і сіла в машину до Руслана. Миколі я сказала аби дочекався доброї тьоті і тата, а я скоро приїду.

Ось так мій син має мені дякувати. Що я його відправила не в село до бабусі, а в багату родину, яка дала йому освіту і старт в житті.

Руслан за кордоном мене покинув, довелося самій крутитися на вечірніх змінах, на підмінах, так втомлювалася, що було байдуже, що там вдома.

А там вже й позики засмоктали, бо ж треба платити і платити, робити і робити, нема коли й вгору глянути.

Тепер вернулася, бо матір геть прислабла і я сумую за своїм домом. Про сина я думала всі ці роки, що йому добре ведеться і, що зустріну його, а він мені віддячить. В Україні дізналася, що Вадима не стало і тепер майно поділене між його дітьми. Я була певна, що він не обділить Миколку.

Дивно, як влаштована пам’ять – роки мене не було, а адресу і дорогу пам’ятала. Подзвонила і мені відкрив він.

– Синку!, – обійняла я його.

– Ви помилилися, – сказав він холодно, – у мене є мама.

– Я твоя справжня мама, я прийшла подивитися на тебе, як ти виріс, змужнів…

– Я вас не знаю і ріс я без вас. Про мене піклувалася моя мама. Не приходьте більше.

Закрив переді мною двері! Ти диви яка цяця, в руках айфон останній, кросівки фірмові, одяг так само, доглянутий і здоровий. І це все йому я забезпечила, то тепер переді мною двері закривати?

Я, хоч як мало там мала лишніх грошей, але завжди старалася батькам щось вислати, бо ж знаю, як вони живуть на пенсію. А тут достаток вилився на нього, а він ще на мене губи копилить, не мати я йому!

І ось вам вдячність і все інше. Як тепер мені бути – не знаю, чекати, коли в сина совість прокинеться?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page