Хороша погода завжди робила її трішки лінивішою, ніж зазвичай, а сира й мокра осінь взагалі відбивала будь-яке бажання виходити з дому. Тані йшов сороковий рік, і з віком вона навчилася цінувати домашній затишок куди більше, ніж будь-які робочі виїзди чи громадські зібрання. На вулиці сіяв дрібний дощ, який миттєво переходив у снігову крупу.
Вона стояла біля вікна, тримаючи в руках гарячу чашку, і спостерігала, як по шибі стікають брудні краплі. На столі чекав робочий блокнот із кількома чистими аркушами та ручка. Сьогодні їй треба було піти на презентацію нової громадської організації, про яку в редакції місцевої газети згадали лише напередодні ввечері. Редактор коротко дав зрозуміти, що це черговий формальний захід, але коротка замітка в номер потрібна обов’язково.
Вона глибоко зітхнула, відставила чашку й пішла в передпокій. Процес збирання завжди діяв на неї трохи заспокійливо, але сьогодні все валилося з рук. Парасолька ніяк не хотіла застібатися, а замочок на чоботі зачепився за край штанини.
Вона одягла пальто, поправила перед дзеркалом комір, підхопила сумку й вийшла на сходи. На вулиці прохолода одразу пробрала до кісток, вологе повітря забивало подих.
До центру можна було дістатися звичайною маршруткою за п’ятнадцять хвилин. Вона сіла біля вікна, затуливши коміром обличчя, і дивилася на миготливі вивіски магазинів. Скло в автобусі швидко запітніло, тому довелося протирати його крайчиком рукавички, щоб не проспати свою зупинку. У голові наче не було жодної чіткої думки, тільки відчуття якоїсь дивної, важкої втоми, яка часто виникає перед абсолютно непотрібними обов’язками. Вона знала, що на цій презентації знову будуть ті самі обличчя, ті самі розмови про важливість розвитку громади та довгі, нудні доповіді з цифрами, які ніхто не запам’ятовує.
Біля офісної в центрі зібралося чимало людей. Усі струшували з парасольок краплі, голосно гомоніли в холі та поспішали роздягтися в гардеробі. Таня здала пальто, взяла свій номерки й повільно піднялася на другий поверх, де розташовувалася мала зальна кімната. У повітрі відчувався запах сирого одягу й теплого душного приміщення, де зібралося забагато людей. Вона пройшла між рядами й вибрала собі місце трохи осторонь, біля бокового проходу, щоб після закінчення офіційної частини одразу непомітно вислизнути й піти додому.
Кофтинка злегка прим’ялася, поки вона їхала, тож вона поправляла її, намагаючись зосередитися на роботі. Розкрила блокнот, клацнула ручкою й приготувалася занотовувати основні тези. Поруч сіла якась незнайома жінка в яскравому шарфі, яка одразу почала тихо розпитувати її, чи давно вона тут чекає і чи знає, скільки триватиме захід. Таня лише коротко відповіла, що не знає, і повернула голову до трибуни, щоб уникнути подальших розмов.
У цей момент двері біля сцени відчинилися, і до залу зайшло кілька чоловіків у костюмах. На чолі цієї невеличкої групи йшов чоловік, високого зросту, з трохи сивуватими скронями й упевненою ходою. Таня випадково підняла очі й раптом завмерла. Серце в грудях забилося так різко й сильно, що на мить їй здалося, ніби довкола зникли всі звуки. Вона дивилася на нього, не кліпаючи, і відчувала, як гаряча хвиля підступає до самого обличчя. Усі думки про замітки, про роботу, про дощ за вікном миттєво випарувалися.
Вона сиділа як укопана, рука з ручкою заціпеніла над чистим аркушем паперу. Щоки запалали так сильно, що вона мимоволі торкнулася їх пальцями. Їй стало соромно за власну реакцію, адже їй уже сорок років, вона доросла, сформована жінка, яка має давно володіти своїми емоціями, а зараз поводиться як закохана дівчинка.
Олег Петрович пройшов до трибуни, поклав перед собою кілька аркушів паперу й окинув присутніх спокійним, уважним поглядом. Він поправив мікрофон і почав говорити. Таня намагалася слухати зміст того, що він казав про нову громадську ініціативу, про плани розвитку, про залучення молоді, але слова просто пролітали повз її свідомість. Вона лише бачила, як він жестикулює правою рукою, як періодично торкається окулярів і як рухаються його губи.
Сусідка збоку знову щось шепнула, штовхнувши її ліктем у руку, але Таня навіть не повернула голови.
Доповідь тривала хвилин двадцять, які здалися Тані цілою вічністю. Вона так і не зробила жодного запису в блокноті. Коли зал залунав аплодисментами, вона теж автоматично почала плескати в долоні, але її руки були холодними як лід, хоч обличчя досі пашіло. Вона швидко закрила блокнот, сховавши його в сумку, і вирішила, що треба негайно йти. Навіть якщо редактор буде сваритися за відсутність матеріалу, залишатися тут вона більше не мала сил.
Люди почали підводитися зі своїх місць, створюючи тисняву в проході. Таня підхопила сумку й зробила крок до виходу, намагаючись проштовхнутися крізь натовп. Вона дивилася лише собі під ноги, щоб ні з ким не зустрітися поглядом. Але в цей момент хтось окликнув її по імені. Голос лунав зовсім близько, прямо над вухом.
Вона зупинилася й повільно підняла голову. Перед нею стояв Олег Петрович. Він посміхався дружньою, трохи офіційною посмішкою, якою зазвичай вітають давніх знайомих чи колег по роботі.
– Вітаю. Бачу, вам дуже сподобалася моя доповідь і ви так рветеся писати замітку.
Вона мовчала кілька секунд, збираючи докупи рештки самовладання. Його спокійний, невимушений тон просто вражав її.
– Так, спішу, – нарешті вичавила вона з себе, намагаючись надати голосу байдужого відтінку. – Мені треба йти.
– Чекайте, куди ви так поспішаєте? Якщо вам треба спеціальний коментар для вашої газети, то я готовий його дати за чашкою кави. До речі, я – Олег Петрович, ви вже знаєте. А як звати вас?
Він зробив крок ближче й простягнув руку, щоб потиснути на знак знайомства.
Таня різко відсахнулася назад, аж люди позаду неї трохи потіснилися.
– Не треба, Олеже Петровичу, – голосно й чітко сказала вона, переходячи на офіційне звертання, від чого його посмішка миттєво згасла. – Ви мене вже один раз пригостили кавою. Тепер у мене десятирічний син росте.
Вона вихопила погляд з його очей, бачачи, як на його обличчі повільно з’являється вираз повного розгублення. Не чекаючи, поки він щось відповість чи зробить бодай крок за нею, Таня розвернулася й швидко пішла до сходів. Вона майже бігла крізь гардероб, швидко вихопила своє пальто з рук здивованої гардеробниці й навіть не ставши застібатися, вискочила на вулицю.
Холодне повітря вдарило в обличчя. Дощ із снігом лив безперестанку, великі важкі краплі миттєво падали на її щоки, змиваючи той гарячий, пекучий біль, який палив її останні пів години. Вона стояла під відкритим небом, підставивши обличчя під крижаний потік, і глибоко дихала, відчуваючи, як холод повільно остуджує її палаюче обличчя.
