Це сталося 31 грудня, в переддень 2003 року. День котився до вечора, на вулиці зовсім стемніло, і я, як будь-яка добропорядна господиня, весело наспівуючи, металася від кухонної плити до холодильника, встигаючи одним очком спостерігати за традиційним в Новий рік з’ясуванням стосунків між Андрієм М’ягковим і Барбарою Брильською.
Так уже повелося, що Новий рік ми з чоловіком завжди святкували тільки вдвох. І найголовніше, до четвертого в нашому спільному житті свята, я приготувала особливий сюрприз – за шалені гроші купила собі білу сукню “снігурочки” з найтоншого шовку, з прекрасним вирізом на всю спину. Виглядала я в ньому просто чудесно.
Розставивши на столі салати і навіть не забувши прикріпити маленьке червоне сердечко до плетеної хлібниці, я довго крутилася біля дзеркала, розглядаючи себе в новій сукні і роблячи собі абсолютно немислиму зачіску в конфетті і блискіток. І, не знаючи, чим ще себе зайняти, сіла на диван: «Без чверті десята… Дивно, Вадик і раніше затримувався, але, щоб на свято…
Якщо чесно, я дуже сподівалася, що цей Новий рік поверне мені того палкого і відданого лицаря, яким ще зовсім недавно був мій чоловік. Тому й сукню купила, тому й розставляла так закохано всі ці свічечки, келишок, порцелянові іграшки з побажаннями. Я більше не хотіла постійних сварок, його байдужих, майже батьківських поцілунків, дивного почуття, що найрідніша і найближча на землі людина ніби поступово віддаляється від тебе. Але чомусь мені вірилося, що ця ніч змінить все.
Дзвінок вивів мене із задуми. «Вадик!?», – підскочила я і, гублячи туфлі, кинулася в передпокій до телефону.
Але це була сусідка Таня, яка частенько забігала до нас то по сіль, то за борошном і вважалася моєю приятелькою.
– І тобі того ж – хотіла вже звично сказати я, але Таня не поспішала бажати мені щастя:
– Чекаєш? – її голос звучав дивно, ніби говорила не людина, а телефонний робот-автовідповідач.
– Чекаю, – розгубившись відповіла я.
– Не чекай, не прийде – видихнула слухавка. – Він у мене, і у нас буде дитина. Я хочу, щоб ти це знала. Вибач…
Чверть на одинадцяту… Я лежала на підлозі, біля телефону, а зі знятої слухавки, що висіла на шнурі, пищали короткі злі гудки. Світ змінився – раз і на завжди, розколовся на «до» і «після». І з цим «після» я зовсім не знала, що робити. Напевно, я все-таки трохи збожеволіла від усього цього, тому що вирішила, що найкраще для мене – це тихо замерзнути.
Рішуче, ніби виконуючи якусь важливу роботу, я натягла туфлі на ноги без панчіх і, не помічаючи, що на мені лише та сама сукня снігурочки, вийшла з дому.
Мене ніхто не зупиняв – місто було майже порожнє, і я навмання брела невідомо куди, слабо уявляючи, де перебуваю і навіщо взагалі все це роблю.
Ноги поколювали від холоду, але це було ніщо у порівнянні з тією душевною тривогою, яку відчувала я! Смутно пам’ятаю, що, стомившись йти, я сіла на лавочку в якомусь дворику. Холоду я уже зовсім не відчувала, навпаки, стало якось тепло, затишно. Пам’ятаю ще, що перед очима у мене чомусь мерехтіли вогники двох свічок. Тільки один був слабенький, ледве видний, а інший великий, яскравий.
– Агов, снігуронько, замерзнеш! – я згадала, що все ще сиджу на лавці і, насилу розтуливши повіки, побачила перед собою двометрового здорованя в кожусі.
– Ти що, з глузду з’їхала? Мала! – чолов’яга тряс мене за плечі, а потім, відчайдушно лаючись, скинув свій кожух, светр і став швидко-швидко терти мої ноги.
Я хотіла йому сказати, що при дамах не лаються, але замість цього схлипнула і жалібно промекала:
– А мене чоловік покинув…
– Потім скаржитися будеш, – буркнув здоровань. – Лікар я, а не сповідник… Випивка міцна є?
– Знайдеться… вдома, – закивала я. – Ви мене тільки додому довезіть, а я заплачу вам скільки треба.
– Та не мені випити – тобі! – Він, здається, остаточно розсердився. – розтерти тебе треба за всіма правилами, щоб нічого не відморозила.
Він привіз мене додому, і ще години дві чаклував наді мною, розтираючи і роблячи якісь настоянки. І, нарешті, задоволено зітхнув: «Жити будеш!» А я, остаточно відтанувши, уткнулась носом йому в плече і заревіла.
– Нічого, – він обережно погладив мене по волоссю. – Я ж сказав, що жити будеш, снігуронько. І, втопивши мій ніс у величезній картатій хустці, пробурмотів:
А ти гарна…
Ігор так і не пішов від мене в ту ніч. І в наступну, і через тиждень, і через десять років. Він прекрасний чоловік, працює лікарем на «швидкій», у нас підростає розумниця-синочок. І наша з Ігорем новорічна казка, що почалася так незвично, триває і донині. І треба ж було мені присісти на ту лавочку, а йому якраз проходити повз, причому в гості до дівчини, з якою подумував одружитися. Ось така іронія долі.
А ось у Тані з Вадимом не склалося, і мені її щиро шкода.
До речі, найсмачніші страви в нашій родині готує чоловік, причому рецепти бере з вашої газети. А я тільки переглядаю, і показую йому, чого б мені хотілося такого смачненького покуштувати. Як же я все-таки його люблю!
Віри вам, надії, любові! Нехай новий рік принесе вам все це.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
