Жила я в мирі і злагоді з чоловіком двадцять два роки. Наше життя за цей час сильно змінилося, бо починали ми життя з гуртожитської кімнатки, а тепер у нас власний будинок, були ми двоє, а тепер у нас двійко дорослих діток, були ми студентами, а тепер доволі заможні люди. Звичайно, що змінилися й ми, бо час йде, але чоловік мій і справді розкіт, а от я…
Наче отак зовні нічого, але як придивитися та й почувалася я теж так само, навалилася на мене й невизначеність і все через мої смутні відчуття щодо чоловіка. він почав і затримуватися після роботи і кудись їздити по роботі, і взагалі не звертав на мене уваги.
Ні, я кинулася і в перукарню і в магазин одягу, перестала носити свою улюблену махрову піжаму і замінила на модний вельветовий костюм, але ці всі зміни чоловік навіть не помітив.
Настільки там у нього все було серйозно. А далі й прийшов зізнаватися, що зустрів її, єдину і неповторну, не хоче більше ні моїх котлет, ні завиванців, майно поділимо і будемо жити як далекі знайомі.
Отак в один момент і рухнуло моє благополуччя. Хату ми продали, щоб нікому не дісталася, а гроші поділили, як і все інше майно. Кожен вважав, що отримав менше, ніж заслужив, тому ні про які дружні відносини й годі було казати. Якщо все наше з ним життя було проміняне на струнку фігуру, то що то взагалі таке було за життя. Воно тоді взагалі ваги не мало і хай йде прахом.
Я вернулася до батьків, вклала гроші в їхню хату і через кілька років мала ще одне чудове моє гніздечко, де я нарешті й сміятися почала і квітник новий біля вікон посадила та милувалася всім навколо.
Знала, що чоловік вклав гроші в новобудову і їздив на заробітки, щоб заробити на іншу частину квартири, бо його робота не давала аж такої зарплатні, як була за кордоном.
І там він й пошкодив собі спину, купа грошей пішло на те аби перевезти його в Україну і ще більше треба було на те, щоб стати на ноги. Молода дружина спочатку його доглядала, але потім десь її кохання ділося, адже за вікном буяли весняні запахи, а в їхній орендованій квартирі несло геть іншим.
Про ці всі подробиці мені розказали діти.
– Мамо, тата треба доглядати, а вона його покинула! Він там сам, ти б його бачила!
– А я тут до чого?
– Мамо, це ж тато!
– Ну то ви доглядайте по черзі, якщо він вам такий дорогий.
– Мамо, ти ж сама казала, що людину не треба кидати в біді! А тепер сама так чиниш і тим більше з татом!
Я задумалася. Справді, я завжди казала, що треба допомагати людині, якщо ти можеш це зробити, але ж не з тим, хто тебе спопелив. Проте, для дітей він був батьком, а не тим, хто покинув їхню матір.
Довго я думала і таки наважилася на те аби забрати чоловіка до себе в село. Платити й за оренду квартири і за доглядальницю в місті – то лишні витрати. Найняла жінку, яка за ним ходить, а сама подалася в світи, лиш би не бути поруч з ним. Я мала вчинити милосердно, щоб не впасти в очах дітей, але я не маю пробачити.
Освоїлася я тут добре, не перепрацьовую, а навіть живу в своє задоволення. Якби не щомісячні перекази в додому, то я б і не згадала, що творю добре діло для чоловіка. Йому дають хороші прогнози після, тому я вірю, що як тільки він вийде своїми ногами з моєї хати, то я вернуся додому, щоб ніколи його більше не зустріти.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
