Ми гуляли, як завжди, нашою четвіркою: я, Максим, Оксана і Денис. Літній безтурботний вечір, але Максим був дуже задумливим.
— Поїду я, Віро. Чекатимеш? — запитaв він, не піднімаючи очей.
— Далеко? — я зупинилася.
— Далеко. Там на об’єктах зараз добре платять. Треба гроші, сама розумієш.
Він провів кінчиком стебла по моїй щоці. Лоскотно…
— А хочеш, я чекатиму? — раптом вигукнула Оксана.
Вона йшла трохи далі на схилі поруч із Денисом. Ми дружили вчотирьох ще зі школи. Всі вважали нас парами, але Оксана завжди зачіпала Максима, а Дениса ніби й не помічала.
— А хочеш, я з тобою поїду? — Оксана розсміялася, побачивши наші обличчя. — Ну що ви такі нудні? Жартую я! Віра он навчання на такого хлопця не проміняє, то хоч я розважу товариство.
Через тиждень я проводжала його на перон. Пахло залізом і старими вагонами.
— Напишу одразу, як зачеплюся за місце, — сказав Максим.
Він поїхав. Я лишилася.
Причина його від’їзду була простою і буденною. Після того як його мати вийшла заміж за Григорія, життя в їхній хаті стало нестерпним. Вітчим був людиною важкою, звик кожною копійкою дорікати.
— Чого цей лоб тут сидить? — чув Максим вечорами з-за стіни. — Хай іде на свої хліби. Чого я маю його годувати?
Мати Максима зазвичай мовчала. У них із Гришею підростала маленька донька Катруся. Гриша тримав м’ясний лоток на ринку, і мати боялася втратити цей хиткий добробут.
— Ти б до нього підійшов, Максиме, — просила вона сина нишком на кухні. — Гриша б тебе до справи взяв. Навчив би торгувати.
— Не батько він мені, — відрізав Максим. — Обійдуся без його грошей.
Коли він вирішив їхати на будівництво, мати не тримала. Навіть сумку зібрала швидше за нього. Вона дала йому трохи грошей, які ховала за іконою, і відвела погляд. Здавалося, їй теж стало легше, що в хаті буде лише її сім’я.
Я чекала листів. Тоді мобільні були рідкістю. Перший лист прийшов за два тижні. Дві сторінки про побут, холодний гуртожиток і важку роботу. «Сумую», — було написано наприкінці.
А потім пошта замовкла.
Восени я поїхала до міста в інститут. Щоразу, коли поверталася на вихідні, бігла до скриньки. Порожньо. Я навіть до його матері ходила, але натрапила на Гришу.
— Нема чого тут ходити, — буркнув він, перегороджуючи шлях. — У нього там нове життя. Не пише — значить, не хоче.
Через рік я дізналася правду. Хтось із села привіз новину: Максим одружився з Оксаною. Вона поїхала до нього нишком ще восени, нікому не сказавши. Виявилося, вони вже давно разом там живуть.
Для мене це було як удар під дих. Без пояснень, без прощань. Наша четвірка розпалася остаточно. Денис пішов у служити, я занурилася в навчання.
— Твої ровесниці вже заміж вискочили, — бідкалася моя мати. — Забудь ти того Максима, скільки часу минуло.
— Забула, мамо, — відповідала я.
Я не брехала. Біль згас, лишилася тільки обережність. Я боялася знову впустити когось так близько, щоб потім знову виривати з м’ясом.
Далі у наше відділення призначили нового завідувача. Віктор був вдівцем, сам виховував малого сина Павлуся. Ми зійшлися на спільних нічних чергуваннях і довгих розмовах про пацієнтів. Він не обіцяв зірок з неба, але клявся в вірності. Я повірила.
Ми одружилися. Павлусь став мені сином, і я нарешті відчула, що таке справжній дім. Минуле здавалося чужою історією, прочитаною в старій газеті.
Того ранку я прийшла на зміну раніше. Заварила каву, відкрила стос карток нових пацієнтів.
— Костенко Оксана Борисівна, — прочитала я вголос.
Прізвище Максима. Дата народження — її. Я проглянула діагноз. Процес був запущений, стан важкий. Серце на мить стислося, але професійна звичка взяла гору.
У палаті №4 на ліжку сиділа жінка. Вона була бліда, худа, з пов’язаною на голові темною хусткою. Впізнати в ній ту зухвалу Оксану було важко. Вона підняла очі й застигла.
— Віро? — її голос здригнувся.
— Доброго ранку, Оксано. Давай без зайвих слів. Потрібно готуватися до обстеження.
Оксана раптом закрила обличчя руками й розплакалася.
— Так мені й треба. Ти ж знаєш, так?
Вона почала говорити, захлинаючись словами. Розповіла, як тоді в селі підстерігала листоношу. Максим писав мені часто, але вона забирала листи зі скриньки. Їй здавалося, що він — її єдиний шанс вирватися з села. Вона написала йому, що я вже знайшла іншого, що я сміюся з його листів. А потім просто приїхала до нього.
— Ми жили погано, Віро, — шепотіла вона. — Максим почав пити. Весь час згадував тебе. Казав, що я йому життя зламала. Ми розлучилися три роки тому. Він тепер десь у матері доживає віку, ні роботи, ні сім’ї.
Вона розповіла, як одного разу на вокзалі, коли їй уже було зовсім зле, вона зустріла якусь жінку. Віддала їй останні копійки на хліб. А та жінка, дивлячись їй у вічі, сказала: «Ти чужу долю на себе приміряла, от вона тебе й душить. Знайди ту, в кого вкрала, попроси пробачення. Тільки так дихати почнеш».
— Я тебе шукала, — плакала Оксана. — А ти сама до мене прийшла.
Я слухала її й не відчувала ні люті, ні радості. Тільки втому.
— Знаєш, Оксано, — сказала я тихо. — Якби він мене справді любив, він би приїхав розібратися. А він просто повірив в брехню. Тож дякую тобі. Ти забрала в мене нещасливе життя, а натомість я знайшла щасливе.
Ми почали лікування. Дивно, але після розмови Оксані стало краще не лише морально. Її організм ніби прокинувся.
Результати перших процедур здивували все відділення.
— Неймовірна ремісія, — казав Віктор на п’ятихвилинці. — Таке буває раз на тисячу випадків.
Оксана одужувала. Вона змінилася — стала тихішою, добрішою, почала усміхатися персоналу. Перед випискою Оксана зайшла до мого кабінету. Вона нарешті зняла ту темну хустку, і її волосся знову нагадувало ту дівчину біля річки, тільки в очах більше не було злої іскри.
– Дякую, тобі. Ти врятувала мені життя.
– А ти мені, тому ми квити. Ти забрала в мене чоловіка, який би не був мені надійним другом на все життя. Я зрозуміла це лише тоді, коли по-справжньому полюбила…
Ми попрощалися як подруги, хоча були певні, що бачитися не будемо. Так буває, коли пробачила, але бачити не маєш бажання і коли прощена, але згадувати минуле не хочеш.
Я дивилася на неї і думала про те, як дивно все влаштовано. Іноді те, що ми вважаємо найбільшою втратою, стає нашим найбільшим порятунком. Максим залишився там, у минулому, разом із запахом літа. А ми з Вірою пішли далі, кожна своїм шляхом.
Та й кожен зрештою отримує своє. Головне — не брати чужого.
