А як можна зрозуміти фразу “квартира в мене пустує, пущу пожити”. Хоч у когось виникла здогадка, що за цю квартиру треба буде платити, як за орендовану? У мами не виникла, у мене з чоловіком також не виникла.
Але тітка доводить, що це ми самі навигадували, і ніхто у великому місті просто так нікого жити не пускає. Словом всі недалекі, а лиш вона розумна.
Тітка – це мамина рідна сестра. Вона після університету залишилася жити у великому місті, де батьки купили їй квартиру.
Моя мама залишилася в рідному місті, і тут їй квартиру купили. У цій квартирі досі живуть мама з татом, я там народилася і виросла.
Сама я вже другий рік одружена, живемо з чоловіком у орендованій квартирі, гроші відкладаємо, але в щось вкладатися не поспішаємо, не визначилися ще, де хочемо жити.
Три місяці тому переїхали до великого міста, де мешкає тітка. Ось там і почалася вся ця історія, через яку в сім’ї всі один з одним сварилися.
Ми з чоловіком довго думали, що робити далі. Освіта у нас є, у рідному місті начебто влаштувалися, але у нас там із перспективами розвитку геть біда. Усі гарні місця чи не з рук на руки у спадок передаються.
А нам хотілося побудувати якусь кар’єру, чогось досягти, та й провінційне життя здавалося надто повільним. Для старшого покоління, напевно, нормально, а для молоді – справжнє кзапустіння.
Ось ми й подумали із чоловіком, що треба спробувати свої сили у великому місті. Вийде осісти – чудово, не вийде – ми завжди можемо повернутися до рідного містечка.
Мама під час розмови з сестрою, з якою до цієї історії абсолютно нормально спілкувалася, поділилася нашими планами, що хочемо поїхати у велике місто, там спробувати себе.
Але мама побоювалася, що нам там важко буде, бо ні житла, ні знайомих нічого немає. Все з нуля доведеться починати, а це дуже тяжко.
Тоді тітка й сказала, що може допомогти. Вона після весілля до чоловіка переїхала, а її квартира пустуватиме, чекає, доки донька заміж вийде і там житиме.
Ото тітка й сказала, що пустить нас у квартиру пожити. Про жодні гроші не йшлося. Я й подумала, що оплачуватимемо лише комуналку.
Мене це не здивувало, бо не чужа людина пропонує, а сестра мами. Тож логічно, що родичка не братиме з нас грошей.
Ми з чоловіком звільнилися, зібрали найнеобхідніше та поїхали. Приїхали на ту квартиру, там нас тітка зустріла, почала показувати, розповідати.
– Щодо грошей – шістнадцять тисяч і комуналка ваша. Квитанції я сама забиратиму, а ви покази мені передаватимете і скидатимете гроші, – протараторила вона і зосереджено свердлила нас поглядом.
Я спочатку не зрозуміла, про що мова, про які гроші. Тут тітка здивувалася, про які. Про гроші за квартиру, яку ми орендуватимемо в неї.
– Я вам що обіцяла? Що пущу прожити. Ну, то платіть гроші і живіть, – пояснила тітка.
Гроші ми мали. Але якщо орендувати, то ми могли б і дешевшу знайти, нам такі хороми не по кишені в довгостроковій перспективі.
– Ну, ні то ні, – сказала мені тітка і попросила з речами на вихід.
Ночували ми у хостелі. Я мамі ввечері зателефонувала, все розповіла, вона також була вражена поведінкою рідної сестри. Такого вона явно не очікувала.
А ми винайняли квартиру через два дні, роботу вже знайшли, живемо, освоємося потихеньку. З тіткою я тепер не спілкуюся, мама з нею теж посварилася, та зараз уся сім’я в курсі цієї історії. А тітка вважає, що ми самі винні, нафантазували щось собі.
Так, нафантазували, що у нас є в цьому місті рідня. Така недолуга фантазія.
