Андрій дивився на свої руки. Вони трохи тремтіли. Це було дивно, бо він вважав себе людиною зі сталевими нервами.
Навколо ходили люди, пахло квітами і парфумами.
— Коваль, заходьте, — кивнула жінка в окулярах.
— Зачекайте ще десять хвилин.
— Ми вже чекаємо годину. У мене обід, потім ще три пари. Де ваша наречена?
— Не знаю. Телефон вимкнений. Батьки теж мовчать.
— Слухайте, чоловіче, — жінка зітхнула і пом’якшала. — Буває всяке. Але я не можу тримати залу. Йдіть додому.
Андрій вийшов на ганок. Сонце сліпило, було занадто яскраво для такого недалого дня. Він поїхав до Юлі. Двері були замкнені. Сусідка, яка саме виносила сміття, зупинилася біля ліфта.
— О, Андрію. А ти чого тут? Юля ж з батьками поїхала.
— Куди поїхала?
— Казала, до родичів у Карпати. На тиждень чи два. Вранці вантажили машину, такі заклопотані були. Хіба не з тобою?
Він не відповів. Спустився, сів у машину і просто дивився в одну точку.
Зустріч сталася випадково через півтора місяця. Він забирав замовлення в друкарні, а вона виходила з кав’ярні навпроти. Свіжа, у новій сукні, ніби й не було того ранку біля РАЦСу.
— Поясниш? — Андрій перегородив їй шлях.
— Вибач. Так вийшло.
— «Так вийшло»? Ти просто зникла.
— Я зустріла Кирила. З ним усе по-іншому.
— Хто такий Кирило?
— Неважливо. Ти хороший, чесно. Але не мій.
Андрій лише кивнув. Сваритися не було сили. Він просто стер її номер і пішов до машини.
Через рік у його житті з’явилася Вікторія. Вона була вчителькою математики — прямолінійна, раціональна, без зайвих емоцій.
— Я не люблю сюрпризів, — сказала вона на другому побаченні. — І терпіти не можу недомовок. Якщо щось не так — кажи в очі.
— Домовилися, — відповів Андрій.
У них була ідилія. Ніяких суперечок, спільний бюджет, плани на купівлю квартири. Він був упевнений, що цього разу все інакше. Замовив каблучку, обрав момент, зробив пропозицію під час вечері. Вона посміхнулася, прийняла футляр.
А через три дні він знайшов у поштовій скриньці пакунок. Там була та сама каблучка і записка на аркуші в клітинку: «Андрію, я спробувала, але не можу. Щось не пускає. Справа не в тобі, ти чудовий. Вибач і не дзвони мені».
Він сидів на кухні, крутив у руках цей аркуш і вперше подумав, що з ним щось не так. Не в плані здоров’я чи грошей. Щось глибше, ніби він намагається відчинити двері, які забиті цвяхами з того боку.
Минуло ще два роки. Андрій майже звик до самотності. Поїхав у відпустку на море, щоб просто вимкнути телефон і мовчати. На пляжі було людно. Повз нього постійно пробігала дитина з надувним колом. Хлопчик років п’яти, дуже активний.
Андрій заплющив очі, задрімав під шум хвиль. А коли розплющив — хлопчика не було. Тільки синє коло гойдалося на воді метрів за двадцять від берега.
Він зреагував швидше, ніж усвідомив. Пірнув, гріб до місця, де побачив світлу пляму під водою. Підхопив малого, витяг на мілину. Дитина кашляла, плакала, чіплялася за його шию.
До них уже бігла жінка. Бліда, волосся розпатлане.
— Артеме! Боже, Артеме!
Вона вихопила дитину, притисла до себе. Потім подивилася на Андрія. Очі в неї були величезні, повні сліз і вдячності.
— Дякую… Я тільки на секунду відвернулася до сумки…
— Дивіться за ним, — глухо сказав Андрій. — Море не пробачає неуважності.
— Вибачте… Я не знаю, як вам віддячити.
Її звали Христина. Вона була спокійною, трохи сумною, але дуже теплою. Вони почали спілкуватися. Спочатку просто гуляли набережною, потім обідали разом. Коли відпустка закінчилася, Андрій зрозумів, що не хоче її відпускати.
Вона з сином переїхала до нього. Життя наповнилося звуками: сміхом Артема, шумом води у ванній, розмовами за сніданком. Наближалося Різдво. Андрій купив велику ялинку. Артем допомагав її прикрашати, розбивши при цьому дві скляні кулі, на що Андрій тільки засміявся.
У святвечір, коли в хаті пахло кутею та хвоєю, Андрій дістав маленьку коробочку. Третю у своєму житті.
— Христино, я не вмію красиво говорити. Ти це знаєш. Давай просто будемо разом назавжди. Офіційно.
Христина зблідла. Вона не взяла коробку.
— Андрію… я не можу.
— Знову? — він мимоволі зробив крок назад. — Христино, що не так? Я щось зробив?
— Ти найкращий чоловік, якого я знала. Я люблю тебе, але заміж за тебе не піду. Не можу.
Вона вийшла в іншу кімнату. Андрій лишився стояти біля ялинки. В голові було порожньо. Він згадав слова бабусі про «долю», в які він ніколи не вірив. «Може, я справді проклятий?» — промайнуло в голові.
За тиждень зателефонував дядько Павло. Єдиний родич по материнській лінії.
— Андрію, приїдь у село. Справа є.
— Дядьку, не зараз. У мене… складний період.
— Якраз тому і приїдь. Старий Михайло помирає. Просить тебе.
— Який Михайло? Я його не знаю.
— Він знав твою матір. І батька. Приїжджай, Андрію. Це не телефонна розмова.
Дорога була важкою, сніг засипав трасу. Село зустріло його тишею та димом із коминів. Будинок старого Михайла стояв на околиці. Всередині було душно. На ліжку лежав висохлий старий, шкіра як пергамент.
— Привів? — прохрипів старий.
— Привів, — відповів Павло і вийшов, залишивши їх удвох.
— Підійди, — Михайло подивився на Андрія. — Схожий на Олексія. Дуже схожий.
— Чого ви хотіли?
— Попросити вибачення.
— За що? Ми ніколи не бачилися.
— Твій батько… він був гарним хлопцем. Але слабким. Моя донька Марія його кохала. Вони вже про весілля домовилися. А він поїхав у місто на навчання і зустрів твою матір. Приїхав і сказав Марії, що все скінчено.
Старий закашлявся, довго не міг зупинитися.
— Марія… вона була горда. Нічого нікому не сказала. А через тиждень її не стало. Я тоді на кричав на все село. Прокляв Олексія і весь його рід. Сказав: «Як моя донька в сукні весільній у труну лягла, так і твої наречені будуть від тебе тікати прямо з-під вінця. Не бачити тобі і дітям твоїм родинного щастя, поки я живий».
Андрій відчув, як по спині пробіг холод.
— Я тоді не тямив себе від переживань. Тільки зараз зрозумів — не можна так. Твій батько давно в могилі, а ти ні в чому не винен. Пробач мені, хлопче. Не дай мені піти з цим на той світ.
Андрій дивився на нього. Він мав би відчувати злість, але відчував лише втому.
— Я прощаю вас. Йдіть з миром. Нехай це все закінчиться тут.
— Дякую… — старий заплющив очі. — Тепер легко.
Михайла не стало тієї ж ночі. Андрій допоміг дядькові з церемонією. На душі було дивно: ніби стіна, в яку він бився головою десять років, раптом розсипалася на пісок.
Повернувшись до міста, Андрій не став нічого пояснювати Христині. Він просто став іншим. Спокійнішим. Менше напруги, більше тиші.
Одного вечора вони гуляли в парку. Христина зупинилася і довго дивилася на нього.
— Андрію, знаєш… той страх. Він зник.
— Я знаю, — відповів він.
— Звідки?
— Просто знаю.
Через рік вони стояли в маленькій церкві на околиці міста. Тільки вони, Артем і два свідки.
— Згодні ви, Андрію…
— Згоден.
Він подивився на Христину. Вона посміхалася. Ніяких блідих облич, ніякого бажання втекти. Все було правильно.
Минуло ще два роки. Андрій сидів на терасі їхнього нового будинку. Зсередини долинав дитячий плач — це донька, Софійка. Артем бігав галявиною з собакою.
Христина вийшла до нього з двома чашками чаю.
— Про що думаєш? — запитала вона, сідаючи поруч.
— Про те, як важливо вчасно сказати «вибач», — відповів Андрій, дивлячись на захід сонця.
— Ти про що?
— Та так, про своє. Гарний вечір, правда?
— Дуже гарний.
Він пригорнув її до себе. Все минуле здавалося тепер далеким сном, який нарешті закінчився, поступившись місцем справжньому, тихому життю.
