Чесно, я й подумати не могла. що колись від єдиної донки таких слів почую. Ростила її, душу вклала, а тепер вона мені каже, що я безсердечна і геть її не шкодую.
Скажу вам одразу, що виховуючи доню, я завжди керувалася переконанням, що любов до дитини — це не тільки про обійми та теплі слова. Це ще й про принципи, дисципліну й вміння навчити дитину справлятися з труднощами, що очікують в житті кожного із нас.
Коли Катерина була маленькою, ми з чоловіком завжди намагалися робити все для її блага. Але я завжди вважала, що діти мають розуміти наслідки своїх вчинків.
Якщо вона робила щось неправильно, ми показували їй, що такі дії мають наслідки. Можливо, наші методи не всім здадуться правильними, але я була впевнена: тільки так можна виховати сильну людину.
Катя була єдиною дитиною в сім’ї, і, можливо, тому я намагалася зробити все, щоб вона виросла відповідальною. Коли вона робила помилки, ми ігнорувати її на певний час. Це було важко для нас, але ми вірили, що так вона зрозуміє, що в житті кожен відповідає за свої дії.
Пам’ятаю, як Катя закінчила школу. Вона мріяла вступити до дорогого університету, але ми з чоловіком сказали їй, що не будемо оплачувати її навчання. І це було не тому, що ми не хотіли допомогти. Просто ми бачили, що Катя недостатньо серйозно ставиться до своїх обов’язків.
Вона не була готова до такої відповідальності. Ми запропонували їй обрати спеціальність, де вона могла б навчатися на бюджеті, і наголосили, що це також шанс отримати освіту.
Катя образилася на нас тоді, але я була впевнена, що вона зрозуміє нас із часом. Вона вступила до університету, хоча й не до того, про який мріяла. Ми підтримували її, наскільки могли, але вона часто звинувачувала нас у своїх невдачах.
Коли Катя познайомила нас із Валерою, ми одразу зрозуміли, що це не той чоловік, який зможе забезпечити сім’ю. Він здавався легковажним, несерйозним. Ми намагалися поговорити з нею, пояснити, що кохання — це не лише почуття, але й спільна відповідальність за майбутнє. Вона не хотіла слухати.
— Я люблю його! — сказала вона. — І нічого більше не має значення.
Коли вона вирішила вийти заміж, ми попередили її, що якщо це рішення виявиться помилковим, вона має сама нести за нього відповідальність. Я пам’ятаю, як тоді сказала їй:
— Катерино, ми тебе любимо, але якщо ти підеш цим шляхом, не розраховуй на нашу допомогу, якщо щось піде не так.
Це було важке рішення, але ми не могли дозволити їй жити в рожевих окулярах і з ілюзією, що батьки завжди виправлять її помилки.
Через кілька років Катя прийшла до нас із дитиною на руках. Валера її покинув. Вона просила прихистку, просила пустити її додому, хоча б на якийсь час.
Але я знала: якщо ми зараз зрадимо свої принципи, вона ніколи не навчиться брати відповідальність за своє життя. Так і буде тримати на носі ті рожеві окуляри і крокувати життям ні про що не думаючи.
— Катерино, ти доросла, — сказала я їй тоді. — Ти сама обрала цей шлях, ми попереджали. Вибач, але тут тобі нічого не світить. Достатньо доросла аби створити сім’ю і привести у цей світ дитину? Тепер будь дорослою, аби тримати і себе і дитя своє на плаву. але без нас.
Я бачила, як прикро їй було це чути, але це було єдине правильне рішення. Ми виховували її, щоб вона стала сильною, і я знала, що вона зможе впоратися.
Спершу вона жила у моєї тітки, потім Катя знайшла роботу, з’їхала, адже орендувала окрему квартиру. Нарешті моя донька почала самостійно виховувати дитину.
Прикро, що вона неодноразово дорікала нам тим що тоді ми не допомогли їй. Вона так і не зрозуміла, що не пустивши її до нас я зробила їй найбільшу послугу в житті – дала розправити крила.
Коли ж онучці виповнилось два роки ми із чоловіком пішли привітати крихітку. Придбали дороге дитяче ліжко, постільне, ковдрочки. гарний світильник для малої. Однак, донька на поріг нас не впустила.
— Чого прийшли? – стала вона стіною, – Тут вам не раді, тут вас ніхто не чекає. Господи, навіщо ви узагалі ставали батьками? Вам я ніколи не була потрібною, тож не треба й починати робити вигляд, що вам є діло до онучки і до мене.
Зараз я іноді бачу її з онукою. Вона справді стала сильною жінкою. Можливо, вона ще довго буде ображатися на нас, але я не шкодую про наші рішення.
Хіба ж справжня любов батьків це тільки беззаперечно підтримувати? Хіба ж ми не дали їй шанс зрозуміти свої помилки, їх наслідки? Не подарували їй щасливий шлюб у майбутньому?
От скажіть, хіба ми не праві?
Головна картинка ілюстративна.
