Олег купував тижневики, коли їздив в гості до дідуся з бабусею.

– В господарстві пригодиться, – завжди дякувала бабуся, – І на розпал піде, і підстелити що. Може, й цікаве щось вичитаю.

Йому було під тридцять, але в дідуся з бабусею він почувався ще хлопчиком. Не було за плечима ні невдалого шлюбу, ні обтяжливих зв’язків, набридлих друзів і гульок.

Того вечора він сидів на бабусиній кухні біля вікна, ласував млинцями зі сметаною і читав газету, яку бабуся залишила розгорнотую. То була сторінка з оголошеннями про знайомства. Олег усміхнувся і подумав, який це має бути у людей відчай аби писати в газету, почав читати заради розваги. Більшість із них містили конкретні вимоги щодо віку, матеріального стану та наявності житла. Проте один текст привернув його увагу через свою лаконічність та повну відсутність прагматизму. Жінка писала, що шукає надійну людину для спілкування, оскільки самотність у тридцять років починає набридати. Вона не вказувала параметрів, не вимагала автомобіля чи стабільного заробітку. Замість імені стояв підпис — Жанна, а замість номера телефону — лише номер абонентської скриньки на головпоштамті.

Олег кілька разів перечитав ці п’ять рядків. Наступного дня на роботі, під час обідньої перерви, він узяв аркуш із зошита і написав відповідь. Написав просто, без зайвих подробиць: розлучений, дітей немає, працює, має спокійний характер, шукає людину, з якою можна було б просто поговорити після роботи й побудувати нормальні, зрозумілі стосунки. Він залишив номер свого домашнього телефону, оскільки мобільний зв’язок тоді коштував дорого і був не у всіх, та вказав адресу для зворотного листа.

Минуло близько двох тижнів. Олег уже встиг забути про цей лист, вважаючи, що оголошення застаріло або Жанна отримала сотні подібних відповідей від інших чоловіків. Життя йшло своїм звичним темпом. Дні минали за монотонною роботою, вечори ставали довшими й прохолоднішими. Щоразу, повертаючись додому, він автоматично перевіряв поштову скриньку на першому поверсі, але там знаходив лише квитанції за комунальні послуги та рекламні листівки місцевих магазинів.

Дзвінок пролунав у вівторок, о пів на дев’яту вечора. Олег саме збирався прати робочий одяг. Він зняв трубку стаціонарного апарата, що стояв на тумбочці в коридорі.

— Алло, — промовив він.

— Добрий вечір. Це Олег? — запитав спокійний, трохи низький жіночий голос.

— Так, я. Хто це?

— Ви писали лист на абонентську скриньку. Мені. Я Жанна.

Олег сів на табурет біля тумбочки. У коридорі було напівтемно, лампочка розжарювання давно вимагала заміни.

— Добрий вечір, Жанно. Чесно кажучи, я вже й не сподівався. Минуло багато часу.

— Мені знадобився час, щоб забрати пошту, — відповіла вона без зайвих емоцій. — Листів було багато, я не відразу всі прочитала. Ваш здався мені найбільш спокійним.

— Дякую. Вирішив написати, бо теж набридло повертатися в порожню квартиру.

— Розумію. Лаконічно і по суті. Це добре.

— Може, зустрінемося? — одразу запропонував Олег. — Походимо містом, поговоримо. Навіщо витрачати час на телефонні розмови.

— Ні, — швидко зрізала Жанна. — Поки що ні. Давайте просто поговоримо так. Мені так зручніше.

— Як скажете, — відповів Олег, хоча відчув легке розчарування. — Розкажіть хоча б, чим займаєтеся.

— Працюю в реєстратурі, веду документацію. Робота паперова, з людьми, до вечора голова втомлюється. Живу сама. Що ще вас цікавить?

— Та все цікавить. Які книги читаєте, яку музику любите.

— Давайте краще ви розкажіть про себе, – жінка перевела розмову на нього.

Вони проговорили близько двадцяти хвилин. Жанна відповідала коротко, не ділилася особистими подробицями, але її голос звучав упевнено й спокійно. Наприкінці розмови вона сказала, що зателефонує сама через кілька днів, і поклала трубку, не чекаючи на його запитання.

Протягом наступного місяця Жанна дзвонила два-три рази на тиждень. Зазвичай це відбувалося в один і той самий час — між восьмою та дев’ятою вечорами. Олег почав помічати, що цей графік став частиною його побуту. Він намагався не планувати нічого на вечір, відмовлявся від пропозицій колег затриматися після зміни або зайти в гараж на ремонт машини. Його дратувала ця прив’язаність до телефонного апарата, але цікавість і бажання дізнатися, хто стоїть за цим неймовірним голосом, виявлялися сильнішими.

Під час розмов Жанна залишалася стриманою. Вона детально розпитувала Олега про його дитинство, про причини розлучення, про роботу та стосунки з батьками. Олег відповідав відверто, сподіваючись на таку ж взаємність. Проте, коли черга доходила до неї, Жанна обмежувалася загальними фразами про побут, погоду чи втому після робочого дня.

— Жанно, ми спілкуємося вже місяць, — сказав Олег під час чергового дзвінка. — Ти знаєш про мене багато, а ти про себе майже нічого не розповідаєш. Це не зовсім чесно.

— Я розповідаю те, що вважаю за потрібне, — відповіла вона. — Нам хіба погано так розмовляти?

— Не погано, але це якось дивно. Наче я говорю з автовідповідачем. Хочеться побачити людину, подивитися в очі. Давай зустрінемося в суботу в центрі, біля кінотеатру.

— Я не можу в суботу. І в неділю теж. Не поспішай, Олеже. Якщо все піде добре, ми зустрінемося.

— Коли це «добре» настане?

— Коли прийде час. Все, мені пора йти. На добраніч.

У слухавці залунали короткі гудки. Олег розізлився. Він поклав трубку і пройшов у кімнату. Його обурювала ця секретність. Навколо було достатньо жінок — на роботі, в сусідньому під’їзді, знайомі пропонували познайомити з кимось. Він був високим, міцної статури чоловіком із правильними рисами обличчя, на якого звертали увагу. Скаржитися на брак жіночої уваги йому не доводилося. А тут він змушений чекати дзвінка від жінки, якої навіть ніколи не бачив.

Через тиждень під час розмови Жанна випадково згадала номер свого домашнього телефону. Вона назвала його, щоб Олег записав, якщо раптом його лінія буде зайнята. Це була помилка з її боку, якою Олег вирішив скористатися.

Наступного дня він пішов на пошту, де у залі стояли товсті телефонні довідники міста. Він довго гортав сторінки, шукаючи відповідність за номером. Нарешті знайшов: телефон був зареєстрований на жінку з прізвищем Ковальчук, яка проживала на вулиці Зеленій, у старому п’ятиповерховому будинку на околиці міста.

У суботу зранку Олег вирішив діяти без попередження. Він вважав, що цей сюрприз прискорить розвиток подій і припинить безглузду гру в хованки. Він зайшов до магазину, купив коробку шоколадних цукерок, коробку хорошого чаю і букет квітів. Це був стандартний, нейтральний набір для першого візиту.

Він доїхав на автобусі до потрібного мікрорайону. Будинок виявився звичайною хрущовкою з облупленою штукатуркою. Олег зайшов у третій під’їзд, піднявся на третій поверх і зупинився перед старими дерматиновими дверима з мідним номером квартири. Серце забилося швидше. Він відчув легку нерішучість, але все ж натиснув на чорну кнопку дзвінка.

Усередині квартири пролунав різкий звук. Олег чекав. За дверима почулися важкі кроки.

Замок повернувся двічі, і двері повільно відчинилися.

На порозі стояла жінка. Вона була саме такою, якою Олег уявляв її за голосом: правильний овал обличчя, темно-каштанове волосся, зібране у простий вузол на потилиці, і великі сірі очі, які зараз дивилися на нього з явним переляком і подивом. Жанна була вродливою, проте її фігура помітно відрізнялася від стандартних модельних параметрів — вона мала пишні форми, округлі плечі та помітну повноту, яка, втім, виглядала гармонійно і додавала їй особливої м’якості.

Вона стояла впевнено, тримаючи руку на одвірку дверей. Між ними виникла пауза. Жанна першою порушила мовчання, оглянувши Олега з ніг до голови.

— Ну привіт, Олеже, — тихо сказала вона. — Значить, усе-таки знайшов через довідник. Я так і думала, що ти не витримаєш.

Олег переминався з ноги на ногу в коридорі, тримаючи в руках пакет із цукерками. Його впевненість кудись зникла.

Перед ним була не просто жінка з телефону, а реальна людина, яка не збиралася перед ним виправдовуватися за свій домашній вигляд.

— Привіт, Жанно. Пробач, що без попередження. Набридло чекати.

— Та що вже, заходь, раз прийшов, — вона відступила вбік, звільняючи прохід у вузький коридор. — Роззувайся біля порога.

Олег пройшов на кухню. Вона була маленькою, але чисто прибраною. На столі лежала проста клейонка, на підвіконні стояли вазони. Жанна пройшла слідом, її кроки були важкими й розміреними через повноту, але впевненими.

— Сідай на табурет, — вона кивнула на стілець. — Чайник зараз поставлю. Цукерки давай сюди.

Олег сів, поклавши руки на коліна. Всередині нього виникло дивне відчуття: з одного боку, Жанна йому подобалася, її обличчя було справді гарним, а фігура випромінювала спокій. З іншого боку, в його колі спілкування таких жінок не було.

Друзі на фабриці завжди обговорювали худих, яскраво одягнених дівчат, і поява з Жанною в компанії могла викликати зайві питання.

— Чого мовчиш? — Жанна повернулася від плити, запаливши газ під чайником. — Побачив, яка я? Тепер розумієш, чому я не поспішала на побачення в центр міста?

— Ти гарна, Жанно, — чесно сказав Олег. — Я просто не чекав, що ти…

— Яка є, — спокійно відповіла вона, сідаючи навпроти. — Мені моя вага жити не заважає. Працюю, сама себе утримую. Якщо тобі потрібна була дівчина з обкладинки — ти помилився адресою. Можеш допити чай і йти. Образ не буде.

— Та ні, я не збираюся йти, — Олег відчув почуття провини за свої думки. — Мені з тобою цікаво. Давай просто посидимо.

Вони проговорили більше години. Жанна вела розмову грубувато, без кокетства, розповідала про черги в реєстратурі, про керівництво і про те, як важко буває підібрати нормальний одяг у магазинах. Олега затягував цей простий, чесний побут. Йому подобалося, що з нею не треба грати роль успішного чоловіка. Але страх перед думкою чужих людей уже тоді пустив коріння в його голові.

Близько п’ятої вечора Жанна підвелася з-за столу.

— Все, Олеже, гарного потрошку. Мені треба прати і готувати їжу на завтра. Іди додому.

Олег устав, взувся в коридорі. На порозі він потиснув їй руку на прощання, а вона йому.

Це незграбне прощання не виходило йому з голови.

Він не звик так прощатися, мінімум – це цілунок в щоку.

Жанна не дзвонила, він теж не хотів телефонувати першим, а далі не витримав і приїхав до неї з квітами.

Їхні стосунки тривали півроку, але вони ніколи не виходили разом далі її під’їзду. Олег приїжджав по суботах, привозив продукти, допомагав ремонтувати дрібну техніку чи пересувати меблі.

Олегу було комфортно. Жанна добре готувала, ніколи не влаштовувала сцен, не вимагала дорогих подарунків. Проте за межами її квартири він продовжував удавати самотнього чоловіка. Друзям казав, що вихідні проводить у батьків на дачі, а батькам — що завалений роботою. Всередині нього постійно йшла боротьба: він розумів, що чинить нечесно, приховуючи її, але уявити, як веде Жанну під руку повз своїх колег, не міг.

Якось під час вечері Жанна поклала виделку і прямо подивилася на нього.

— Олеже, ми півроку разом. Ти збираєшся знайомити мене зі своїми друзями чи родичами? Чи я так і буду твоєю кухонною таємницею?

Олег відвів погляд, удаючи, що дуже зайнятий шматком м’яса в тарілці.

— Жанно, зараз на фабриці складні часи, скорочення йдуть, усі на нервах. І у батьків здоров’я не дуже, батько з тиском мучиться. Давай не будемо поспішати. Треба слушний момент підібрати.

Жанна важко зітхнула, її плечі опустилися. В кутиках рота з’явилася гірка, жорстка складка.

— Слушний момент? Ти просто соромишся мене, Олеже. Тобі подобається їсти мої обіди, але вийти зі мною на вулицю тобі соромно, бо я повна.

— Що за нісенітниця? — роздратовано буркнув Олег, відсуваючи тарілку. — Навіщо ти все перекручуєш? Я нормально до тебе ставлюся. Навіщо обов’язково влаштовувати ці демонстрації перед усім світом? Нам хіба удвох погано?

— Добре, забудь. Доїдай і не бурчи, — сухо сказала вона.

Через два місяці, коли Олег прийшов у суботу, Жанна зустріла його в коридорі, не розчісуючи волосся. Вона виглядала втомленою, але спокійною.

— Олеже, у нас буде дитина. Я дізналася про це цього тижня.

Олег застиг біля дверей, так і не знявши один черевик. Новина збила з ніг. У його голові відразу виникла купа побутових проблем: як розписуватися, де жити, як реагуватимуть знайомі.

Він злякався цієї відповідальності й того, що приховувати стосунки більше не вдасться.

— Дитина?.. — пробурмотів він. — Ми ж не планували. Куди зараз дитину? У мене на фабриці заробіток нестабільний, твоя кімната мала. Треба було спочатку якось розібратися з цим усім, підготувати ґрунт.

Жанна дивилася на нього без сліз і без злості. В її очах була повна байдужість, яка налякала його сильніше, ніж будь-яка істерика.

— Я все зрозуміла, Олеже. Не переймайся так, твої друзі нічого не дізнаються. Наступного тижня я пишу заяву і їду в село до батьків. Там велика хата, городина, мама допоможе. Мені твої сумніви тут не потрібні.

— Жанно, ну давай спокійно поговоримо, нащо відразу їхати… — спробував виправдатися він, але сам відчував полегшення від її слів.

— Іди додому, Олеже, — жорстко сказала вона і відвернулася до вікна. — Мені треба збирати сумки. Розмови закінчилися.

Він пішов, заспокоюючи себе тим, що вона сама прийняла це рішення і так буде краще для всіх.

Жанна справді поїхала. Олег кілька разів намагався дзвонити на її міський номер, але слухавку ніхто не брав. Їхати в село він не хотів, бо боявся розмови з її батьками. Життя пішло далі. Він занурився в роботу, заснував свій невеликий бізнес із виробництва меблів, який швидко почав приносити хороші гроші. З’явилися нові знайомства, гроші. Про Жанну він намагався не думати, хоча іноді вечорами в порожній квартирі згадував її спокійний голос.

Через дев’ять місяців у його квартирі пролунав дзвінок. Це була субота, ранок.

— Алло, Олеже? Це Жанна. Я в місті, в пологовому. Народився син. Все нормально.

Олег схопився з ліжка, всередині щось тьохнуло, прокинулися залишки совісті.

— Жанно! Я зараз приїду. Що треба? Гроші, ліки, продукти? Я все дістану, в мене зараз є машина, можливості.

— Нічого не треба, — холодно відповіла вона. — Батьки все купили. Я подзвонила просто для того, щоб ти знав. Своє завдання я виконала. Якщо чесно, мені від тебе потрібна була тільки дитина. Я хотіла сина, я його маю. Твоя поява тут зайва.

Ці слова зачепили його чоловіче самолюбство. Замість того, щоб почути в її голосі образу, він сприйняв це як особисту образу.

— Ах ось як? — грубо крикнув він у трубку. — Використала, значить? Ну і будь ласка! Рости сама, раз така горда. Більше я нав’язуватися не буду.

Він кинув трубку. Більше вона не дзвонила. Олег викреслив її з життя, вважаючи, що вчинив правильно з жінкою, яка так з ним обійшлася.

Минуло двадцять років. Стосунки починалися і закінчувалися, але жодна жінка не залишилася в його житті надовго.

Олег став успішним бізнесменом із сивиною, гарною трикімнатною квартирою та дорогою іномаркою. Він вважав, що повністю відбувся як чоловік.

Того травневого дня він їхав центром міста. Біля університету утворився затор. Олег зупинився біля пішохідного переходу і механічно подивився на тротуар.

З дверей закладу виходила жінка. Поруч із нею йшов високий, широкоплечий хлопець років двадцяти. Жінка була повною, з тими ж округлими плечима і гордою поставою, в простому світлому плащі. Вона майже не змінилася, лише волосся стало трохи коротшим. Хлопець, який тримав її за руку, допомагаючи обійти вибоїну на асфальті, був точною копією Олега в молодості: той самий розліт брів, та сама лінія щелепи, навіть розмашиста хода.

Олега наче струмом вдарило. Він увімкнув аварійку, кинув машину прямо на дорозі під сигнали інших водіїв і вискочив на тротуар.

— Жанно! — крикнув він, перерізаючи їм шлях.

Вона зупинилася і повільно повернула до нього обличчя. Сірі очі дивилися на нього впритул, спокійно й байдуже. Хлопець теж зупинився, з подивом оглядаючи дорослого чоловіка в дорогому костюмі.

— Жанно, це я, Олег, — швидко заговорив він, відчуваючи, як пересихає в роті. — Я вас одразу впізнав. Дивлюся — і не вірю. Син… він же вилитий я. Подивись на нього.

Жанна навіть не здригнулася. Вона міцніше взяла хлопця за лікоть і подивилася Олегу прямо в очі. У її погляді не було ні злості, ні спогадів. Тільки порожнеча.

— Ви помилилися, чоловіче, — тихо і твердо сказала вона. — Я вас не знаю.

— Як не знаєш? Жанно, ну припини, стільки років минуло, я все зрозумів… Я можу допомогти, в мене зараз є гроші, бізнес, я сину все дам…

Хлопець насупився і зробив крок уперед, закриваючи собою матір. Його голос прозвучав грубо й різко:

— Чуєш, дядьку, тобі ж сказали українською мовою — тебе не знають. Відійди і іди своєю дорогою.

Олег застиг. Його рука, яку він простягнув до сина, так і залишилася в повітрі. Він дивився, як Жанна спокійно розвертається і разом із хлопцем іде в бік автобусної зупинки. Вони жодного разу не озирнулися. Олег залишився стояти на тротуарі біля своєї дорогої іномарки, під різкі звуки автомобільних гудків, розуміючи, що виправити вже нічого не вдасться.

А ви б пробачили на місці Жанни?