“Ой там, за село-о-ом” – завела Галина та так, що аж мурахи пішли шкірою від її чистого, сильного, дзвінкого, голосу.
— Чого ото голосити? – невдоволено фиркнула стара Бричиха, – Вороння полякала. Співати їй охота велика. Краще би працювала, бо бачу ти до того діла геть не охоча. Так і до завтра бараболю не виберемо.
Не любила Галина Яківна, а по-сільському – Бричиха, своєї невістки. Хоча сама сина швидила із весіллям, але невістки у домі бачити не бажала.
Якби ж то була ще при силі і до роботи справна, як змолоду, то свого б Іллюшу ніякій дівці б не віддала б ні за що. Але роки і важка праця вкрали у старої здоров’я і сили, тож мусила вона вигадати, як би так щоби і газдинею бути і гроші найманим робітникам не платити.
Ой, а роботи було. Ще коли землю роздавали, то Бричисі випало три гектари прямо навпроти її хати. Нікому так у селі не поталанило, аби земля вся була перед очима.
Люди сіяли пшеницю, кукурудзу, ячмінь, а Бричиха засадила три гектари городиною. Люди біля скроні крутили пальцями, бо ж там наробитись треба було: обробити, обсапати, та от Бричиха на те й Бричиха була, і днювала і ночувала у полі.
Побудувала на подвір’ї величезний новий хлів у якому поросят тримали, бройлери, качки. Усе те багатство вивозилось на ринок, а гроші Бричиха старанно ховала у свій власний сховок.
Робітників не брала принципово. Ну а чого вона мусить власні, зароблені важкою працею, гроші віддавати тому хто прийде і робитиме усе на абищо.
Купили тракторця із сином, та й отак удвох біля всього порались. Чи й спали? Стільки роботи, але біля усього був порядок і лад, хоч на виставку ту живність і врожай із поля.
Галина Яківна вдовою була, чи рік у шлюбі прожила. Ото лиш і залишив по собі коханий чоловік їй спомин – синочка Іллюшу. Берегла його Галина, любила без міри, опікала.
До сорока років він так і не оженився. Бричисі усі кандидатки були не такі. Ну не було у світі цілому тієї, яка б відповідала її вимогам.
Навіть собі не хотіла жінка зізнаватись, що ніколи б і нікому не дала б порушити ідилії свого життя: син поруч, слухає в усьому, гарне господарство, улюблена справа, гроші у її повному розпорядженні. Ну яка тут невістка впишеться?
Але ж роки не питали і таки обираючи між тим, щоби наймати помічників і дозволити Іллі привести у дім невістку, Галина Яківна обрала менш затратний і більш економічно вигідний варіант – невістку.
— Все ж біля свого працювати буде на повну. Та й Іллі буде ніби як краще, чула що в селі підсміюють.
Звісно, жодна панянка із села за Іллю не пішла б, бо добре знали чиєю головою той живе і думає, тож відправила мама свого доброго сина аж на тиждень до моря із чітким наказом повертатись із дружиною.
Так у домі і з’явилась Галя. Симпатична, молода, роботяща. Іллю вона кохала щиро і до роботи була беручка. Чи й Бричиха прокинулась, а Галя уже на кухні співає сніданок готуючи.
Знаєте, Галина ж така добра була і спершу щиро вірила у те, що їй пощастило. Навіть те, що у неї зі свекрухою ім’я одне вона собі за знак до долі щасливої записала.
Та от Бричиха швидко гайки прикрутила. Їй не треба була ще одна у домі господиня, не потрібна була пара сину, чи матір онуків – лиш робітниця у хліві і в полі.
Галя квіти посадить, а свекруха діжде аби зійшли, зацвіли і випустить качок пасти усю ту красу. Невістка приготує їсти, а свекруха ще місяць буде сміятись, що невістка переплутала хлів і хату, такого наготувала.
Ілля ж щиро кохав жінку, але захистити її не вмів перед матір’ю. Слухав оту вічну гризоту між жінками і не знав як тому ради дати – тікав із дому.
Жінки так захопились власними відносинами, що й не помітили, як Ілля почав зазирати до пляшки. Галя ж одного дня озирнувшись зрозуміла, що ніщо її у тім домі не тримає: чоловік завжди “веселий”, а свекруха і дихати не дає.
Зібравши речі, вона покинула домівку яка так і не стала їй рідним домом. Ілля лиш через тиждень усвідомив що дружина пішла, але він нічого не змінив, лиш знову пішов до друзяк обмивати гірку свою долю.
Збула Галина Яківна господарку, здала в оренду землю, бо сама робити не могла, а син рідко на ногах тримався. Має вона тепер іншу роботу: їздить бабками і рятує свого синочка від чар “тієї Галі”.
Гроші, що дбала роками, вона з радістю віддає тим ворожкам, привозить якісь пляшечки і зілля, щось варить шепоче і ходить із чорними свічками по дому.
А у кімнаті скрутившись у калачика після добрих посиденьок із друзяками, тихо плаче її син. Він сам собі не може пояснити що із його життям не так і чому у нього на душі така важка і чорна порожнеча усі ці роки.
Головна картинка ілюстративна.
