– Чого сидимо. Збирайся, тобі їхати пора. Я не збираюся ділити цю квартиру з тобою. Батько придбав її ще до вашого весілля, виходить, у мене прав більше ніж у тебе. Я його єдина дочка, так що тобі тут робити нічого, ти їдеш у притулок. А через місяць до притулку завітав нотаріус з несподіваною новиною
Після того, як не стало батька Зіна протрималась ще місяць, але одного разу, увійшла в спальню мачухи
безапеляційно заявила:
– Я не збираюся ділити цю квартиру з тобою. Батько придбав її ще до вашого весілля, виходить, у мене прав більше ніж у тебе. Я його єдина дочка, так що тобі тут робити нічого, завтра поїдеш у притулок.
Зорина Михайлівна всю ніч проплакала, уявляючи, яке її чекає майбутнє в притулку. Вона завжди шкодувала людей що опинилися там.
– Боже, за що мені все це, – шепотіла вона. Чому Степан пішов раніше за мене.
Нещасна жінка знала, що настирлива Зінка, стримає своє слово. Сказала, що відправить до притулку, значить відправить. На ранок падчерка скомандувала:
– Чого сидимо. Збирайся, тобі їхати пора.
Жінка підкорилася. Зібравши свої нехитрі пожитки у валізу, Зоріна в сльозах сіла у таксі. А Зіна всю дорогу не вгавала:
– Скажи мені. Ти що, серйозно думала, що я тобі просто так квартиру віддам? Помилилася дорога, не на ту натрапила. Моєму таткові, ти може і змогла голову запудрити, але зі мною такий номер не пройде.
Пройшов місяць. Зоріна Євгенівна змарніла. В ній уже годі було пізнати колишню красуню в яку колись закохався красень інженер:
– Зоріночко, – згадує жінка слова чоловіка, – маю від першого шлюбу доньку. Але не угледів я її, десь мого чоловічого розуміння не вистачило. Не можу я впоратись з її характером. Навіть не знаю, чи погодишся ти з нею в одному домі жити.
Погодилась. Терпіла недитячі витівки малої. Бігала до дільничого, директора школи вчителів. А Зіна заміж вискочила навіть школи не скінчивши і десь повіялась світами. Тільки після того, як батькові геть зле стало – з’явилась. Поводила себе так, що й соромно людям розповісти. Мабуть тим і пришвидшила батьків кінець.
– Зоріно! – почула крізь важкі думки, – Нотаріус до тебе завітав!
Здивована жінка уважно оглянула незнайомця.
– Доброго дня, Зоріно Михайлівно. Я вів справи вашого чоловіка багато років, він написав заповіт, який я повинен був оприлюднити через два місяці після його кінця.
Передчуваючи, що станеться щось несподіване Зоріна сіла зручніше на стільчик.
– Скажу в двох словах. Ви є його єдиною спадкоємицею, якій він залишає свою квартиру і заощадження. Тут особливо вказується, що ви заслужили це право тим, що багато років доглядали за ним, поки його рідна дочка не згадувала про батька. На цьому тижні вас вселять назад в квартиру, яку Зіні доведеться звільнити.
– Вона не піде. Ви її не знаєте.
– Мусить. Не хвилюйтесь. Заповіт є заповіт. Їй доведеться змиритися.
Легка на помині, Зіна заявилася до притулку і спробувала влаштувати скандал. Мачуха лише опустила очі, в яких тремтіли сльозинки і тихо відповіла:
– Бог тебе простить. Вибач, я дуже втомилася. Іди будь – ласка.
Повернувшись додому, вона в першу чергу запросила до себе знайомого нотаріуса, аби скласти заповіт.
Через кілька років, коли жінки не стало, Зінка знову почала пред’являти права на житло. Однак, перша ж зустріч з нотаріусом, змусила її вибігти в гніві і ридати від безсилої люті.
– Зіно Сергіївно, ви не маєте ніяких прав на квартиру вашої мачухи. Вона отримала її на законних підставах, адже ваш батько чітко вказав ім’я свого спадкоємця. Зоріна Михайлівна зробила те ж саме. Вона заповідала продати квартиру, а виручені кошти перерахувати притулку де вона жила.
Зіна йшла по вулиці. Сліз не було. В душі була порожнеча і злість. Уже кілька років, вона жила – то у сумнівних подруг, то у обридлих залицяльників. Вона лаяла в душі батька з мачухою, за те що вони позбавили її квартири. Вона так і не зрозуміла, що в усьому винна сама.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news заборонено!
Текст редаговано – intermarium.news
Головна картинка – firestock.ru
