На міському пляжі було тісно. Люди розстеляли покривала впритул одне до одного, ставили парасольки, лишали взуття біля самої води. Посеред цього натовпу стояв порожній інвалідний візок. Метал нагрівся на сонці, колеса трохи загрузли в піску. Перехожі обходили його, дехто зупинявся на секунду, озирався навколо, але, не побачивши господаря, йшов далі.

Діма з’явився з води пізніше. Він виходив на берег, спираючись на руки. Рухи були чіткими, відпрацьованими до автоматизму. Поруч йшла Ліда, мала донька бігла попереду, тягнучи за собою на повідку мопса.

— Жанно, не крутися під ногами, — сказала Ліда, розгортаючи рушник. — Дай татові сісти.

— Я тільки хотіла мопса прив’язати, щоб не втік, — відповіла дівчинка.

Вона швидко обмотала повідок навколо металевої ручки візка. Діма пересів у крісло, витер обличчя рукою і коротко засміявся, дивлячись на те, як пес одразу влігся під колеса.

— Тепер він нікуди не дінеться, — промовив Діма. — Лід, де вода?

— У сумці, зараз дістану, — Ліда почала порпатися в речах.

Люди на сусідніх підстилках спостерігали за ними. Хтось робив це відверто, хтось дивився скоса, поправляючи окуляри. Родина на це не реагувала. Вони обговорювали, що будуть готувати на вечерю і чи варто заїжджати в магазин за хлібом.

Ліда пам’ятала Діму ще з того часу, як він був підлітком. Вона тоді тільки пішла в перший клас. Їхні батьки жили на одній вулиці, паркани стояли майже впритул. Ліда часто сиділа на лавці біля своїх воріт і чекала, поки він пройде повз. Діма зазвичай ішов із друзями, голосно розмовляв і ніколи не дивився в її бік. Якщо вони випадково стикалися біля колодязя, він просто кивав:

— Здоров, мала. Відійди, бо відро важке.

Вона відходила, але продовжувала дивитися йому в спину. Коли Діма поїхав з села на службу, Ліда знайшла спосіб дізнатися, де саме він знаходиться. Вона прийшла до його сестри, допомогла тій наносити води, а потім ніби між іншим запитала про адресу. Листа писала довго. Виривала аркуші з зошита, переписувала заново, намагаючись підібрати слова. Написала все прямо: що чекає, що ніхто інший не потрібен. Відповідь прийшла через два тижні. Короткий текст на звороті поштової картки: «Ти що, мала? Вчи уроки краще. Батьків слухайся».

Ліда тоді закрилася в коморі. Вона сиділа на мішках з крупою і думала про те, що він, мабуть, показав цей лист усім хлопцям у казармі. Уявляла їхні жарти. Це було важко для юного серця. Але коли через півтора року вона побачила його на зупинці — засмаглого, у формі, з рюкзаком через плече — серце знову почало битися надто швидко.

— Привіт, мала, — кинув він, проходячи повз. — Виросла.

І все. Він пішов далі до свого двору, навіть не зупинившись.

Того літа спека почалася ще в червні. Трава на городах вигоріла, річка стала мілкою біля берегів. У вихідні весь район з’їжджався до мосту. Це була стара бетонна конструкція, з якої молодь стрибала у воду.

Ліда пішла туди з подругами. Діма теж був там. Він стояв на самому краю мосту і про щось сперечався з хлопцями. Ліда стрибнула першою. Вона знала це місце, але цього разу щось пішло не так. Коли вона опинилася під водою, орієнтація зникла. Вона гребла руками, намагаючись знайти поверхню, але скрізь було темно і холодно. Коли повітря в легенях майже закінчилося, вона нарешті виринула. Очі пекло від води, вона важко дихала.

На мосту почалася метушня. Хтось кричав про машину. Кілька місяців тому один чоловік не впорався з керуванням і з’їхав з мосту прямо в річку. Він встиг вибратися, але авто так і лишилося на дні. Ніхто не знав точно, де саме воно лежить, бо течія могла його трохи зсунути.

— Лідка! Ти як? — крикнув хтось зверху.

Вона не встигла відповісти. Діма, побачивши її розгубленість, вирішив, що вона травмувалася об те саме залізяччя. Він стрибнув з мосту миттєво, не вагаючись. Удар об воду був гучним. Ліда бачила, як він зник під хвилями, а потім виринув.

Його обличчя одразу перекосилося.

— Діма! — гукнула вона.

Він не відповів. Він просто тримався на воді, але його рухи стали дивними. Хлопці з берега кинулися у воду. Діму витягли на траву. Він лежав нерухомо і дивився в небо.

— Ноги, — тихо сказав він. — Я не відчуваю ніг.

Ліда стояла поруч, вода стікала з неї на суху землю. Вона бачила, як навколо збираються люди, як хтось біжить викликати допомогу.

Наступні місяці пройшли в коридорах великої будівлі з білими стінами. Ліда приїжджала туди щодня. Вона привозила домашню їжу в скляних банках, чисті речі, папір і олівці. Діма спочатку мовчав. Потім почав говорити, але це була агресія.

— Чого ти приперлася? — запитав він одного разу, коли вона розставляла обід на тумбочці. — Тобі тут нема чого робити.

— Я принесла котлети. Твоя мати передала, — спокійно відповіла Ліда.

— Забери їх і йди звідси. Ти бачиш мене? Я все. Досить тут сидіти і дивитися на мене з жалістю.

— У мене немає жалості, Діма.

— Брешеш. Йди геть. Знайди собі когось нормального, хто зможе з тобою на танці ходити.

Він почав кричати, розкидати речі з тумбочки. Ліда мовчки збирала все з підлоги. Того дня він сказав щось дуже грубе про її зовнішність і про те, що вона йому ніколи не подобалася. Вона вийшла з палати, відчуваючи, як стискається горло. В коридорі вона зупинилася біля вікна, але не плакала, поки не вийшла на вулицю.

Діма в цей час відвернувся до стіни. Його плечі здригалися, але звуків не було. Він чув, як зачинилися двері, і розумів, що, можливо, це був останній раз, коли вона прийшла.

Ліда справді не з’являлася довгий час. Вона поїхала в місто, влаштувалася на роботу в реєстратуру великої клініки. Вечорами вона іноді ходила в кіно з колегою по роботі, але розмови не клеїлися. Вона весь час порівнювала його з Дімою, і це порівняння було не на користь нового знайомого.

Діма повернувся додому восени. Батьки облаштували йому кімнату на першому поверсі. Він спочатку просто сидів біля вікна годинами. Потім від нудьги почав щось робити руками. У батька в сараї було багато інструментів для роботи з деревом. Діма попросив принести йому кілька дощок і лобзик.

Він почав з простих речей: кухонні дошки, підставки під гаряче. Виходило грубо, але він набирався досвіду. Потім у них в селі провели швидкий інтернет. Діма купив вживаний ноутбук. Він годинами дивився відео про те, як правильно шліфувати дерево, як робити складні різьблені елементи. Його кімната поступово перетворювалася на майстерню. Скрізь була тирса, пахло свіжим деревом.

Він зареєструвався на сайті для майстрів. Виклав фото своєї першої серйозної роботи — скриньки з дуба. Через два дні йому написали. Хтось хотів її купити. Потім прийшло ще одне замовлення, і ще. Коли в райцентрі відкрили нову пошту, батько почав возити туди його посилки двічі на тиждень. У Діми з’явилися свої гроші. Він купив собі нове, легке крісло на колесах, замовив сучасні інструменти з-за кордону.

Про Ліду він чув від матері. Та іноді згадувала, що бачила її в місті або що Ліда дзвонила запитати, як справи. Діма зазвичай переривав ці розмови.

— Працює, то й добре, — казав він. — У неї своє життя.

Але одного вечора, коли він працював над складним орнаментом, двері в майстерню відчинилися без стуку. Це була Ліда. Вона виглядала старшою, волосся було зібране у тугий вузол. На ній був звичайний одяг і незвичайна надія в очах.

— Привіт, — сказала вона.

Діма відклав інструмент.

— Ти знову тут.

— Я тепер тут живу. Повернулася назовсім. Працюю в центрі надання послуг.

— І що ти хочеш? — він дивився на неї прямо.

— Хочу, щоб ти перестав удавати, що мене не існує. Цього разу ти мене не проженеш. Я не піду.

— Ти розумієш, на що підписуєшся? Це не кіно. Тут щодня одне й те саме. Я не встану і не піду гуляти в ліс.

— Я знаю. Але я хочу бути тут.

Діма довго мовчав. Він дивився на свої руки, забруднені деревним пилом, потім на неї.

— Обіцяй мені одну річ, — сказав він нарешті. — Якщо ти колись втомишся або захочеш іншого життя, ти просто скажеш мені про це в очі. Не треба зникати чи брехати. Просто скажи: «Діма, я більше не можу». І ми розійдемося.

— Обіцяю, — відповіла Ліда. — Але тобі доведеться довго чекати цих слів. Скоріш за все, до старості.

Життя пішло своїм ходом. Вони розписалися в будній день, без гостей. Просто зайшли в кабінет, поставили підписи і повернулися додому. Через рік у них з’явилася Жанна. Діма сам зробив для неї ліжечко з світлого дерева, ретельно відшліфувавши кожен кут, щоб дитина не подряпалася.

Робота Діми ставала дедалі популярнішою. Його вироби замовляли для кафе, приватних будинків, навіть для офісів у столиці. Він проводив у майстерні по вісім годин на день. Ліда займалася домом і Жанною, а вранці йшла на роботу.
Вечорами вони сідали на веранді. Діма перевіряв пошту на ноутбуці, Жанна гралася на підлозі з собакою.

— Завтра треба відправити три замовлення, — сказав Діма, закриваючи кришку комп’ютера. — Батько зможе заїхати?

— Зможе. Він казав, що йому все одно треба в райцентр за кормом для курей, — відповіла Ліда. — Ти сьогодні довго сидів, спина не болить?

— Нормально все. Дай води, будь ласка.

Ліда встала, принесла склянку. Вона поклала руку йому на плече, і він накрив її долоню своєю.

— Ти пам’ятаєш, як ми на пляж перший раз разом пішли? — запитала вона.

— Пам’ятаю. Всі дивилися так, ніби ми з іншої планети прилетіли.

— Мені було байдуже.

— Мені теж. Жанно, не тягай пса за вуха, він тебе вкусить.

— Він не кусається, він цілується! — крикнула дівчинка, обіймаючи мопса.

Вони перезирнулися і усміхнулися. Інколи варто ризикнути врятувати чиєсь життя і бути врятованим самому.

А ви б так ризикнули?