Вікторія сиділа на кухні і дивилася, як сонячний зайчик повільно повзе по старій клейонці. В сусідній кімнаті було чути телевізор — батько знову заснув під новини, а мати перекладала щось в передпокої. Цей спокій був примарним. Вона знала, що зараз почнеться розмова, якої вона намагалася уникати вже третій день.

— Віко, ти знову за своє? — мати з’явилася у дверях, тримаючи в руках телефон. — Він телефонував. Знову виправдання.

— Мамо, він просто потрапив у не ту компанію, — тихо відповіла Вікторія, не піднімаючи очей. — Там усі такі. Йому важко самому вирватися.

— Всі такі, а ти одна рятівниця, — мати сіла навпроти. — Я це вже бачила. Щовечора бачу. Думаєш, твій Андрій інший? Ти подивися, як він поводиться, коли ви збираєтеся з його друзями.

Вікторія згадала їхню останню зустріч. Вони пішли в парк, а потім приєдналися до знайомих Андрія. Було багато шуму, розмов ні про що. Андрій лиш рукою махнув, коли вона попросила його піти додому раніше. Сказав, як не хоче бути там, то ніхто її тримати не буде.

Віка сама пішла додому.

Всю дорогу додому вона знову і знову прокручувала в голові той момент, коли вони тільки познайомилися. Тоді, після вечірки у спільних знайомих, йому стало зовсім кепсько, він ледь тримався на ногах, і саме вона викликала таксі, довела його до квартири, знайшла ключі в його кишені. Вона тоді відчула, що без неї він просто пропаде.

— Він зміниться, — вперто повторила Віка. — Я допоможу йому. Він вступить на магістратуру, знайде нормальну роботу.

— Я вже за батька так вирішувала, — відрізала мати. — Теж думала, що вступить, що знайде. А тепер поглянь на нього. Ти просто копіюєш мене, хоча я тобі такого життя не бажала.

Вікторія відчула, як у грудях запекло. Вона звикла бути сильною. В інституті її вважали старостою, на яку можна покластися. Вона завжди знала, як оформити залуки, як домовитися з викладачами, як закрити хвости одногрупників.

Але вдома ця сила перетворювалася на постійне очікування невдоволення. Вона звикла стежити за настроєм батька по тому, як він ставить взуття в коридорі. Якщо тихо — можна розслабитися.

Дзвінок у двері перервав їхню суперечку. На порозі стояв Ігор, її давній друг. Він виглядав пом’ятим, сорочка була застебнута не на ті ґудзики.

— Вік, привіт. Андрій там… коротше, він знову з тими пацанами. Ти б сходила, забрала його. Він мене не слухає, каже, що ти все зрозумієш.

— Знову? — мати сплеснула руками. — Ну от, твоя «велика надія» вже десь набралася. Ігор, ти б краще за собою стежив, теж виглядаєш не кращим чином.

Ігор лише опустив голову. Він теж часто «засиджувався за столом» до ранку, і Вікторія не раз вислуховувала його скарги на життя, на несправедливих начальників, на відсутність грошей. Вона позичала йому кошти, які він ніколи не повертав, і давала поради, які він ніколи не виконував.

— Я піду, мамо, — Віка схопила куртку. — Він обіцяв, що це був останній раз.

На вулиці було прохолодно. Вона йшла знайомим маршрутом до невеликого майданчика за гаражами. Там завжди сиділа та компанія. Здалеку вона побачила Андрія. Він сидів на поваленій лавці, щось емоційно доводячи хлопцю у шкірянці. Коли Вікторія підійшла, розмова вщухла.

— О, прийшла моя совість, — засміявся Андрій. Його голос був гучним і неприємним. — Що, знову будеш читати лекції про світле майбутнє?

— Андрію, пішли додому. Ти обіцяв сьогодні допомогти мені з курсовою.

— Та я зараз прийду. Ми просто сидимо, п’ємо чай, розмовляємо про справи. Не будь такою нудною, Вік. Ти ж знаєш, я тебе кохаю.

Він підвівся, похитуючись, і спробував обійняти її. Вона відчула знайомий приплив жалю. Він такий безпорадний, такий нерозумний у цій своїй браваді. Хто, як не вона, вкаже йому правильний шлях?

Вони повільно йшли до його під’їзду. Андрій весь час говорив — про те, як його не цінують, як він хоче відкрити свій бізнес, як він з понеділка почне нове життя. Вікторія слухала це в сотий раз. Вона кивала, підтримувала його під руку, коли він перечіплявся через бордюр. В голові пульсувала думка: «Я зможу. Я сильна. Я його врятую».

— Ти занадто багато на себе береш, — раптом сказав він, коли вони зупинилися біля дверей. — Ти поводишся як моя мати. Вічно контролюєш, вічно чекаєш якогось звіту. Мені це набридло.

— Я просто хочу, щоб у нас все було добре! — вигукнула вона.

— «Добре» — це по-твоєму? Щоб я сидів у бібліотеці і ходив на роботу з дев’ятої до шостої? Мені так не подобається.
Він розвернувся і пішов назад до друзів. Вікторія залишилася стояти одна. Вона відчувала себе спустошеною. Всі її зусилля, всі плани на їхнє спільне життя розбивалися об цю байдужість. Вона згадала, як мати так само стояла біля вікна, чекаючи на батька. Та ж сама поза, те ж саме відчуття провини за те, що не вберегла, не втримала.

Повернувшись додому, вона побачила, що мати вже лягла. Батько все ще спав у кріслі. Вікторія зайшла у ванну і довго вмивалася холодною водою. Вона дивилася на своє відображення. Бліда шкіра, втомлені очі. Їй всього двадцять, а вона почувається на сорок.

Наступного дня в університеті вона не могла зосередитися. Після пар до неї підійшла одногрупниця Марина.

— Вік, ти сьогодні сама не своя. Знову з Андрієм проблеми?

— Він знову повівся негарно, — зізналася Вікторія. — Я намагаюся достукатися, а він ніби за стіною.

— А навіщо ти туди стукаєш? — просто запитала Марина. — Ти ж розумна дівчина. Тобі треба про диплом думати, про роботу. Ти ж хотіла в ту фірму на стажування.

— Хотіла. Але як я його залишу? Він же пропаде. Він без мене навіть за квартиру вчасно не заплатить.

— То нехай не платить. Це його квартира і його життя. Ти йому не мати і не нянька.

Вікторія промовчала. Їй було важко пояснити, що це відчуття «потрібності» — єдине, що давало їй відчуття контролю над життям. Якщо вона рятує когось, значить, вона корисна. Значить, вона гідна любові.

Ввечері знову був дзвінок від Ігоря.

— Вік, Андрій потрапив у халепу. Його повели в поліцію, там щось через ту компанію… Треба гроші на адвоката або хоча б прийти поговорити.

Вікторія відчула, як у неї холонуть руки. Вона почала гарячково згадувати, скільки у неї залишилося грошей зі стипендії. Вона вже була готова бігти, але раптом згадала слова матері про «полон ілюзій». Вона сіла на ліжко і просто дивилася на телефон, який продовжував вібрувати на тумбочці.

— Я не прийду, — тихо сказала вона в порожнечу кімнати.

Вона взяла аркуш паперу і почала писати. Не план порятунку Андрія, не список його боргів. Вона написала: «Я — важлива людина для себе». Спочатку це здавалося дурницею. Якимсь дивним завданням з психологічного тренінгу. Але вона продовжувала писати. «Я подобаюся собі такою, яка я є».

Через годину прийшов Андрій. Він був розлючений.

— Чому ти не брала трубку? Ігор сказав, що ти знаєш! Ти мене кинула там самого!

— Ти сам туди пішов, Андрію, — голос Вікторії тремтів, але вона продовжувала. — Це твій вибір — бути з тими людьми. Я не можу більше нести за це відповідальність.

— Ах, от як? Тепер ти така горда? — він почав галасувати, розмахував руками перед її обличчям. — Та хто ти така без мене? Будеш сидіти зі своєю матір’ю і чекати, поки батько прокинеться?

Вікторія здригнулася, але не відвела погляду. Вона раптом чітко побачила цю картину збоку: розлючений хлопець, який звинувачує всіх навколо у своїх бідах, і вона — дівчина, яка намагається побудувати дім на піску.

— Іди, — сказала вона.

— Що?

— Просто йди. Я не буду тебе рятувати. Більше не буду.

Коли двері за ним зачинилися, у квартирі стало дуже тихо. Мати вийшла з кухні, вона все чула. Вони мовчки дивилися одна на одну. Батько в кімнаті знову перевернувся на інший бік, щось бурмочучи уві сні.

— Ти впевнена? — запитала мати.

— Ні, — чесно відповіла Вікторія. — Мені страшно. Мені здається, що я роблю щось недобре. Що я зраджую своє кохання.

— Це не кохання, Віко. Це звичка бути нещасною.

Наступні дні були важкими. Андрій писав повідомлення, то благаючи про прощення, то знову переходячи на образи. Ігор приходив і казав, що Андрій зовсім здав, що він постійно в тих компаніях і скоро втратить роботу. Вікторія слухала це як репортаж з іншої планети. Їй хотілося зірватися, побігти до нього, вмити його, нагодувати, пояснити, як треба жити. Але вона відкривала свій зошит і читала: «Я вірю у свої здібності».

Вона почала більше часу проводити в бібліотеці. Готувала диплом, записалася на курси англійської. Вечорами вона просто гуляла містом, сама. Спочатку це було незвично — не треба було нікого чекати, не треба було стежити за часом, щоб встигнути когось «забрати» чи «врятувати». Вона купувала собі каву, сідала на лавці і спостерігала за людьми.

Одного разу вона побачила Андрія в центрі. Він йшов з якоюсь дівчиною. Та тримала його під руку, щось захоплено розповідала, а він дивився на неї тим самим поглядом, яким колись дивився на Вікторію — поглядом людини, яка знайшла нову опору. Вікторія відчула легкий укол, але він швидко минув. Вона зрозуміла, що цей сценарій буде повторюватися знову і знову, поки він сам не захоче змінити декорації.

Вдома ситуація з батьком не змінилася, але Вікторія змінила своє ставлення. Вона перестала втручатися в їхні сварки з матір’ю. Вона просто зачиняла двері у свою кімнату і займалася своїми справами. Це не було егоїзмом, це було виживанням.

Якось увечері мати зайшла до неї з чаєм.

— Знаєш, я теж замовила собі декілька книг з психології, — сказала вона, сідаючи на край ліжка. — Ти маєш рацію.

Треба щось робити з собою. Бо ми так і проживемо в цьому очікуванні невідомо чого.

— Мамо, я просто хочу бути щасливою. Без умов. Без того, щоб хтось мені за це був вдячний.

— Це важка робота, — зітхнула мати. — Важча, ніж рятувати інших.

Вікторія посміхнулася. Вона ще не знала, як складеться її життя далі. Чи знайде вона справжнє кохання, чи зможе побудувати кар’єру. Вона підійшла до дзеркала і прикріпила новий папірець на раму: «Не треба думати, треба робити».

А як ви мотивуєте себе?