“Чого вам?” – бриньчав металом голос невістки у трубці. А я й забула чого хотіла, бо ж от так вона мені за 20 років їхнього шлюбу із сином ніколи не відповідала. Та що там, кілька годин тому ми із нею мило щебетали в мене на кухні, а тут таке.

— Ніно, щось сталось. – запитую у неї, бо й справді не розумію, як то людина може от так швидко змінитись, – Щось із Аделею, з Вадимом? Я тебе не впізнаю.

— З ними все гаразд, не переймайтесь. – відповіла та все так же сухо, – Знаєте, Інно Олегівно – підкреслено холодно сказала невістка, замість звичного “мамо. – Я ніколи не очікувала від вас такого. Рідній онуці пошкодувати торту? Я її ледь заспокоїла поки ми додому йшли. Сподіваюсь, ваша подруга замінить вам і онуку і невістку, бо нас ви на своєму порозі більше не побачите.

Я нічого не зрозуміла зі сказаного невісткою, але пояснювати та не стала – поклала слухавку і все на тому. Довелось сина набрати і розпитати, що ж то за туман опустився вперед очі Ніні.

— Мамо, якби ти бачила Аделю, коли вона від тебе повернулась, то й сама б так реагувала. Ну, як можна не пригостити онучку тортиком? Та ще й заховала на шафі, вона ж побачила. От скажи, тобі і справді тітка Галя важливіша за Аделю?

А мені і смішко стало і образливо водночас, бо ж де я очікувала такого? Та й чому невістка не сказала прямо, а несла своє невдоволення додому. Та я завтра десять тих тортів придбаю, аби лиш все на стару колію вернуло.

А діло ось як було. Того недільного ранку я збігала до найближчого магазину за продуктами, адже сьогодні до мене на гостину повинна була Галина – подруга моя, завітати.

Ми з нею дружні з юності і щонеділі влаштовуємо променаду парком, а потім рушаємо до котроїсь на посиденьки. Зо тортиком і келихом кави, обговорюємо останні події, згадуємо молоді роки.

Тоді моя черга була Галю приймати, тож я й підготувалась: придбала ковбаски, сиру, тортик узяла. Ще о восьмій поставила запікати наші улюблені крильця і яблука із сиром. Галина повинна була прийти о 12.

О десятій до мене забігла невістка із онучкою. Аделя скучила і вирішила провідати бабусю.

— Знаємо, що у вас плани, – винувато протягнула невістка, – але ж де втримати цю кицю в хаті, якщо можна до бабусі збігати? Ми годинку і додому.

Та й годинки не пробули, бо Аделя завередувала, Ніна на неї шикала і все намагалась вгамувати, зрештою, вони таки зібрались і пішли додому.

Ще тоді я зрозуміла, що щось не так, але Галина прийшла раніше і вже ми пішли в парк, я не стала набирати невістку і розпитувати. Та й забула, бо ж подруга принесла повну торбу новин і з порогу почала мені їх повідомляти.

Набрала я Ніну вже ввечері і вилилось на мене стільки неприємного несподівано, що я й сіла. Виною усьому була моя забудькуватість, бо я поставила придбаний для посиденьок торт на шафу у залі і не запропонувала пригоститись онуці, а та його побачила і дуже хотіла, як виявилось.

Ніна теж добра, нічого не сказала, просто забрала дитину і образилась. Ніби я заховала від них і сказала ні. Та ж забула, я забула просто, хіба ж я не людина?

Два тижні невістка мовчить і не відповідає на мої дзвінки. Онучка не приходить, лиш син забігав кілька разів і все. Вадим узагалі говорить, що я повинна вибачитись і що вся ця ситуація для нього і для його дружини стала несподіваною і неприємною дуже:

— Ми нічим не заслужили такого, мамо. Як можна пошкодувати онуці малій?

А мене такий жаль узяв, що я вам не можу і сказати. Що це узагалі за ставлення таке? Відколи то я зобов’язана прямо останнє віддавати. Ну добре, забула, а якби мені той торт потрібен був то що, мусила б віддати бо Аделя хоче?

Поясніть мені, хто у всій цій ситуації не правий?

Я не хороша бабуся, обділила онуку? А чи невістка повинна була б бути трішки тактовнішою?

Головна картинка ілюстративна.