fbpx

Чоловіче, ви чого тут стоїте? Я за вами вже давно спостерігаю у вічко. Ви стоїте тут цілу годину

Він вже досить довго стояв у під’їзді – біля вікна між четвертим та п’ятим поверхами.

Раптом двері однієї квартири на п’ятому поверсі відчинилися, і через неї визирнула жінка в хатньому халаті.

На вигляд їй було років сорок, не більше.

— Чоловіче, ви чого тут стоїте? — Запитала вона суворо.

— А що? — Чоловік глянув на неї добрим поглядом.

— Я за вами вже давно спостерігаю у вічко. Ви стоїте тут цілу годину.

— А що не можна?

— А от я зараз подзвоню куди слід, і за вами приїдуть.

– Хто приїде?

— Самі знаєте – хто. Ви у них і запитаєте – можна чи не можна стояти просто так у чужому під’їзді. Йдіть звідси.

— Ви що, думаєте, що я крадій?

— Гадаю, що так. Може, ви чекаєте, коли я піду з квартири? А потім ви її спокійнісінько обчистите.

— Чому ж ви так вирішили?

— А у нас тут нещодавно вже одну квартиру обчистили. Кажуть, до цього теж хтось так само довго стояв біля вікна.

— Ну, вам тепер боятися нічого. Тепер я точно вас не обчищу.

— Чому це?

— Ну, ви ж мене зараз запам’ятаєте.

— Тобто?

— Якщо що, зможете слідчому описати мою зовнішність. І мене швиденько зловлять.

— Ага, зараз, зловлять вони швиденько. У мене пам’ять на обличчя не дуже хороша.

— Хочете сказати, що у мене така непоказна зовнішність, що її важко запам’ятати.

— Та ні. — Вона мерзлякувато зіщулилася. — Зовнішність у вас начебто не дуже й погана. Навіть дивно, як люди з такою зовнішністю можуть цупити щось у інших.

— А ви мене на мобільний телефон сфотографуйте, буде ще надійніше, — посміхнувся чоловік.

— А от візьму і сфотографую.

— Добре. Несіть телефон, я зачекаю.

— Зараз принесу!

Вона зникла на кілька секунд, потім знову з’явилася, вже зі смартфоном у руках, сміливо вийшла на майданчик і навела на чоловіка вічко камери.

— Мені посміхнутися? – спитав він.

— Не обов’язково. — Спрацював спалах, і жінка, задоволено хмикнувши, засунула телефон у кишеню халата.

— Ось тепер вас точно знайдуть.

— Так, — засміявся він. – Тепер я у вас у кишені. Якщо що, мене Денис звати. Запам’ятайте, Денис Григорович Калинченко. Кандидат наук з мікробіології.

— А чого ж це ви мені все про себе розповідаєте? — Вона теж мимоволі посміхнулася. — Я ж вас поки що ні про що не запитувала.

— Не знаю, — він знизав плечима. — Мабуть, хочу, щоб ви заспокоїлися. Можна задати Вам питання?

— Я одружена! — різко попередила вона, і обличчя в неї знову стало суворим.

— То й що? — Він похитав головою. — Ви тепер думаєте, що я тут стою в очікуванні нового кохання?

— Хто вас знає? — посміхнулася вона.

— Ні. — Він захитав головою. — Я вважаю так — кохання, якщо треба, саме нас знайде. А я лише хотів запитати вас про вашого сусіда. Ви Віктора знаєте? Який живе у квартирі поруч із вашою.

— Віктора? Звичайно знаю. А що?

— Я чекаю його вже цілу годину. Він мені обіцяв, що сьогодні буде вдома. Я подзвонив у двері, а в нього – нікого немає.

— Ой, то ви до нього? — Жінка знову посміхнулася. – Його сьогодні не буде до ночі. Вони на весіллі у друзів. Я з його дружиною вранці розмовляла. А ви йому зателефонуйте на мобільний.

— Вже телефонував. Короткі гудки постійно. — Обличчя у чоловіка стало сумним. — Значить, до ночі, кажете… І що мені тепер робити? — Він глянув на жінку і спитав.— А тут поблизу є якесь гарне кафе?

Вона знизала плечима.

— Десь поряд є. А ви що, хочете їсти?

— Угу. Я ж прямо з літака, прилетів з-за кордону. Транзитом хотів відвідати армійського друга. Але, мабуть, не вийде. Вночі вже знову відлітаю.

— Ото вам не пощастило. — Вона розуміюче закивала. — Буває…

— Не те слово. Ну, гаразд, тоді дякую вам, пані.

— А мені за що?

— За приємну розмову. Тим більше, у вас є моя фотографія. Бережіть її. Мені буде приємно.

Вона засміялася, потім раптом рішуче сказала:

— Стривайте. Я зараз подумала — за те, що я вас помилково сприйняла за шахрая, я повинна вас нагодувати.

— Ой, тільки не це, — злякався він. — Не вистачало мені ще отримати на горіхи від вашого чоловіка.

— Немає в мене ніякого чоловіка, — зізналася вона з винною посмішкою. — Це лише чергова фраза самотньої жінки. Ходімо.

— А я теж, зізнаюся, що не одружений, — сказав він із викликом. — Не боїтеся?

— У нашому віці боятися неодружених чоловіків безглуздо, — знову посміхнулася вона. – Тим паче, у вас вже запланований нічний рейс. Ходімо, ходімо, поки сусіди не подумали про нас чогось поганого.

— А ви б подумали? — посміхнувся він. – Якби це були не ви.

— Не те слово. Я б такого про нас вигадала. — Вона знову засміялася. — Ходімо, транзитний гостю.

І вони зникли за її дверима.

О. Аnisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page