Чоловік бігав по хаті та складав речі, казав, що й хвилини не хоче більше зі мною жити

Бо я посміла таке при його друзях сказати. А я не знала, як мені реагувати, бо попри весь його запал, він не знав.

Де стоять його речі.

– Володю, ти за тридцять років не знаєш, де твої футболки, а де шкарпетки?

– Ти їх завжди переставляєш!

– Я їх двічі в рік переставляю, коли осінь і зима, але ж інше все під рукою! І ти ще мені скажеш, що я при твоїх друзях неправду сказала?

– Ти мене таким зробила! А я ще чоловік у розквіті сил, – далі за своє чоловік і з порожніми руками вискочив на вулицю.

Я ж хвилююся, бо навіть гаманець забув і як має щось в кишенях, то доїде до матері чи куди там він зібрався.

Я важко зітхнула, я ж пожартувала, хоч і кажуть, що в кожному жарті є тільки доля жарту.

А починалося все дуже навіть добре: ми зібралися з друзями на природу, бо скільки сидіти в хаті? І ось ми вже веселимося, шашлик смажиться, анекдоти розказуємо один одному, а мій Володя розхристаний біля шашликів стоїть.

– Володю, застібнися, бо мені потім знову ночі не спати під твоє кахикання?, – кажу йому і це всі почули.

І замість того аби прикритися, він і почав мені казати, що це я його за пенсіонера взяла, як на нбого ще молоді жінки заглядають.

А я давай реготати:

– Ти тій молодиці покажи той пакет пігулок, які приймаєш і треба слідкувати що від чого, а тоді й питай чи буде з таким жити.

Він насупився, а я й далі почала розповідати, як то з ним живеться, звичайно, що я жартувала.

– Не з того боку підійдеш чи чай загарячий, чи пульт переставила, то вже в хаті буде бурчати доки не засне. А попробуй попросити його щось зробити по дому, та де. Кран капає вже пів року на кухні, а йому все одно, бо він того не чує. Попросиш щось купити – принесе не те чи забуде. Про дні народження взагалі мовчу, там табула раса. Єдине, що до лотка привчений.

А він й не дочекався закінчення зустрічі, ключі в руки і поїхав. Я думала, що він вернеться по мене, але де. Мене друзі підвезли, а він он вже бігає по хаті та йде від мене. Це ж смішно, бо куди він дінеться, хіба до матері піде, але та вже не має того запалу за ним доглядати, як колись.

Я нічого не придумала і на правду не ображаються, а він міг і по-іншому відреагувати, щоб все не доводити до такого абсурду. Адже я права в цьому випадку, правда ж?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page